– Мене звати Аля, а його – Сашко, – вже зовсім заспокоївшись, сказала Аля. Веселі й добрі очі Гравика викликали довіру.
– Ну що ж, палки-скакалки, ласкаво просимо до нас! – і Гравик пішов стежкою до хатинки.
Аля рушила слідом і раптом ойкнула:
– А де ж Сякусь і Такусь?! Ми їх загубили!
– А ви знайомі з престолонаслідниками? – примружившись, запитав Гравик. – Не бійтеся, вони не пропадуть! Ходімо, ходімо! – і він гостинно прочинив двері.
Аля переступила поріг і опинилася серед просторої зали. Тут, наче в бібліотеці, було повно стелажів з книжками й різноманітними іграми.
О, тут, напевно, були зібрані книжки та ігри з усього світу. М’ячі, скакалки, кеглі, гойдалки, конструктори, лото, мозаїки, леґо, кубики; сотні, тисячі коробок акуратно лежали на пронумерованих полицях. Стелажі були такі високі, що Алі доводилося задирати голову, щоб побачити, де вони закінчуються.
– Це ви тут мешкаєте? – спитала вона.
– Еге ж! – енергійно труснув головою Гравик. – А що тебе дивує?
– А де ж ви спите? – запитала Аля, ніде не побачивши ліжок.
– Таланти ніколи не сплять! – гордовито мовив Бібл-Бабл. – Але час братися до діла, яке тебе сюди привело!
– От вчений сухар! – з досади ляснув себе по колінах Гравик. – Ти спочатку б нагодував мандрівників, уклав би їх спати, а вже тоді ліз із своїми розпитуваннями. Навіть баба Яга з цього починала!
– Але ж я не збираюся їх їсти! – пирхнув Бібл-Бабл.
– Ні, ні! Дякуємо! – перебила його Аля. – Нам ніколи. Бачте, ми тут у дуже важливій справі.
– Ну-ну, палки-скакалки, розповідайте, розповідайте! – нетерпляче потер руки Гравик.
Вони посідали на довгий ослінчик під вікном, і Аля розповіла новим знайомим усе з самого початку.
Під час Алиної розповіді Бібл-Бабл сидів незворушно. Зате Гравик від збудження не знаходив собі місця. Він схоплювався, бігав між стелажами, знову сідав і при цьому увесь час ляскав себе по колінах.
– І тепер ми хочемо, щоб ці таланти повернулися назад. Тільки не знаємо, як це зробити, – закінчила Аля свою розповідь.
По цих словах Гравик підстрибнув, наче м’ячик, схопив Бібла за лацкан чорного піджака і почав його трясти, наче грушу, примовляючи:
– А що? А що я тобі казав, сухарю нещасний?!
Потім облишив свого незворушного приятеля і скуйовдив залишки волосся на своїй лисокучерявій голові:
– Ми завжди… Ми давно… – йому бракувало слів.
У цей час знадвору почувся шум. Бібл-Бабл, глянувши у вікно, приклав палець до губів і сказав:
– Байдуж із байдиками!
Тієї ж миті у двері з усієї сили загрюкали.
Гравик дав знак Алі з Сашком заховатися за дверима і вийшов на ґанок.
– Ну, ну, друже Байдуже, який наказ ти отримав? – лагідно спитав він.
– Наздогнати і спіймати! – рявкнув Байдуж.
– От і добре, от і добре! – потер руки Гравик. – Повертайся і доповідай, що наздогнав і спіймав!
– Кого? – широко розкрив очі Байдуж.
– Як кого? Облизня!
– О-облизня? – ошелешено повторив Байдуж. – А… а де він? – і розгублено озирнувся довкола.
– Та тут він, тут! – заспокоїв його Гравик. – Ти ж згоден зі мною, що спіймав його?
– Е… еге ж!..
– От і добре! От і чудово! Повертайся, і так і рапортуй! Тільки не барися, щоб він знову не втік!
Байдуж заметушився, вишикував байдиків, і загін підтюпцем потрюхикав з їхнього двору.
Аля з Сашком хихотіли за дверима. Гравик зачинив двері і сказав:
– Ну, тепер ходімо!