Діти вражено мовчали.
«Як же так, – раптом подумала Аля. – Лише рік тому я побувала в країні Недоладії, а тут минуло стільки часу! Невже час тут біжить швидше, ніж у мене вдома…»
Гравик поклав руку на Алине плече, і дівчинка підвела голову. Очі товстунця сяяли, а усмішка…
Аля дивилася на Гравика і нічого не розуміла. Після такої сумної розповіді та щоб отак веселитися?!
– Не дивись на мене так суворо, палки-скакалки! – Гравик поплескав її по руці, заспокоюючи. – Можливо, найбільші несподіванки, – і прекрасні несподіванки! – підняв він пальця догори, – ще попереду! А тепер – ходімо, ходімо далі! Спасибі, друже Пацюче! Хай щастить тобі у твоїй благородній справі! – і вони рушили далі підземним ходом.
Аля з Сашком мовчали. А Гравик крокував поруч, зрідка хитро поглядаючи на Алю. Аля бачила ці погляди. Їй здавалося, що Гравик з останніх сил намагається утриматись від якоїсь розповіді. Але видно було, що слова його аж розпирають. Нарешті він не витримав.
– Ех, палки-скакалки! – зупинившись, вигукнув він. – От і видно, що ти неуважно слухала Пацюкову розповідь!
– Як це – неуважно?
– Дуже просто! Що Пацюк казав про сяк-таків? Що вони НІЧОГО не вміють, крім писати ябеди. Отож як гадаєш, що робили сяк-таки, коли королева віддавала наказ відвести котрогось із талантів до Кар’єру?
– Я сама чула, як сяк-так викликав байдиків! – мовила Аля. – А потім бачила, як Манжетника потягли до Королівської Канцелярії.
– А як ти гадаєш, для чого?
– Мабуть, для того, щоб Прокурорський Кріт видав письмовий наказ про страту?! – невпевнено проказала Аля.
– Правильно міркуєш! – задоволено потер руки Гравик. – Ну, а далі?
– Ну… далі, його, мабуть, повезли до Кар’єру і закопали… – Аля знову відчула, як їй на очі набігають сльози.
– Хто, палки-скакалки, його повіз? – аж підскочив Гравик. – Хто, скажи на милість? Адже сяк-таки не вміють НІЧОГО! Байдики лише НАЗДОГАНЯЮТЬ, ЛОВЛЯТЬ і ВАРТУЮТЬ! Невже ти думаєш, що таланти будуть закопувати один одного?! – сплеснув він у запалі руками.
Вони саме спинилися біля якихось дверей. Але Аля не звернула на них уваги. Вона силкувалася зрозуміти, що хоче їй пояснити Гравик. Глянула на Бібла, але той мовчав і теж широко усміхався.
– Ну то кажіть уже швидше, що з ним було далі! – наполягла дівчинка.
– Далі! – аж підскочив від збудження Гравик. – Далі? – перепитав він, підійшов до дверей, узявся за клямку і повільно прочинив їх. – Далі познайомся з Манжетником!
І в дверях з’явився Маижетник, живий і неушкоджений.
– Ого! – видихнув Сашко.
Аля нетямилася від здивування.
– Як… Звідки? – повторювала вона, трясучи юнака за руку.
– Зараз, зараз дізнаєшся і як, і звідки, – примовляв Гравик, зачиняючи двері. – Ходімо!
Вони рушили далі. Попереду почало світлішати. Скидалося на те, що тунель закінчувався.
Так воно насправді й було.
Зробивши ще кілька кроків, мандрівники вийшли на сонячну галявину. Аля навіть затулила рукою очі – після темного тунелю боляче було дивитися на яскраве світло.
На галявині росли дзвіночки, гули бджоли. Аля озирнулася. Тунель виходив з височенного урвища. Галявина сягала до великого озера. На березі з грубих дощок був збитий місток, що тримався на товстих палях. Усе навколо дихало спокоєм.
Аля глибоко вдихнула чисте повітря і від задоволення примружила очі.
– А тепер настав час розповісти вам усе до кінця! – і Гравик розсадив усіх у густій траві півколом.
– Пам’ятаєш, що розповів Канцелярський Пацюк про Винахідника? – звернувся він до Алі.
– Пам’ятаю. Що сяк-так номер один написав на нього першу ябеду.
– Атож! А що було далі? – І не даючи Алі розтулити рота, продовжив: – Далі королева веліла його закопати, еге ж? Винахідника схопили байдики, Прокурорський Кріт написав наказ про страту і… – Гравик трохи помовчав, – і Винахідника відвели в підземелля, яке, як ви бачили, сполучається з галереєю Канцелярського Пацюка і з нашою хатинкою! Ми з Біблом, палки-скакалки, були вже тут як тут. Вивели ось цим шляхом Винахідника і повернулися до Королівської Канцелярії. Еге ж, Бібле, саме так і було?
Бібл задоволено хитнув головою:
– Саме так, колего, саме так!
– Підійшовши до Байдужа з байдиками, які стояли на чатах, – сказав Гравик, – ми спитали, чи виконали вони наказ – відвести і вартувати?
– Виконали! – рявкнули байдики.
– Отже, можете собі йти! – сказали ми їм.
– Як це – йти? А в’язень? – здивувалися байдики.
– Який в’язень? – спитали ми з Біблом. І запропонували їм переконатися, що ніякого в’язня у в’язниці нема.
– Отже, завдання ви своє виконали. Вартували?
– Вартували! – відповіли вони хором.
– Більше нема кого вартувати?
– Нема!
– Отже, ви вільні! Кроком руш!
І Байдуж із байдиками пішли собі марширувати далі. Відтоді…
– Відтоді ви усі таланти рятуєте саме таким чином! – вигукнула Аля і кинулася Гравикові на шию. Вона аж сяяла від щастя.
– Отже, і мій… і мій… – схопився на ноги Сашко, задихаючись від хвилювання.
– Так, так, – відповів йому Бібл-Бабл, – твій Конструктор теж живий-живісінький! І скоро ти з ним побачишся!
Гравик нарешті вивільнився з Алиних обіймів, поправив зім’яту сорочку і відхекуючись, мовив:
– Просимо, ф-фу, любі гості, пф-фу, на Острів Талантів!