Розділ 4: В ЯКОМУ ІВАН СИЛА ДЕМОНСТРУЄ СИЛУ

Івана в столиці вражало все, а найперше – рух. Усе тут кудись квапилося, бігло, летіло, метушилося. Навіть люди носилися, мов скажені. Двічі він ледь не втрапив під колеса машини, одного разу на нього наїхали велосипедом і тричі хтось лаявся просто йому у вухо, що він заважає прогулюватися вузьким тротуаром. А все тому, що Іван нікуди не квапився, здивовано крутячи головою на міцній шиї.

О, та тут зовсім не так, як в їхніх горах, де можна надвечір сидіти добру годину на розпутті, слухаючи повільну, мов сонна муха, балачку сивезного діда. Тут все мірялося на секунди. «Швидше! Швидше! Швидше!» – досі стояв йому у вухах голос наглядача на вокзалі.

Іван роззирався довкола, проходячи повз яскраві вітрини дорогих крамниць і тумби з кольоровими афішами, які він розглядав з особливою пильністю. Цікаве ж тут життя, еге-ге! Оно скільки всього лише за одну суботу й неділю відбувається!

Біля мосту, прикрашеного різнокольоровими прапорцями, Іванову увагу привернув гурт людей, всередині якого щось відбувалося. Звідти долинав гамір і сміх. Іван почав протискатися, щоб і собі побачити, що там таке. У центрі кола стояв кумедно вбраний вусатий дядько в довгому зеленому циліндрі і горланив на весь рот: «Атракціон! Атракціон! Хто переможе Велета, отримає кругленьку суму! Виходьте, хто хоче заробити!».

Та охочих не знаходилося.

Крикун, а за сумісництвом і власник атракціону, бачачи, що за якусь мить люди почнуть розходитися, кинувся рятувати ситуацію.

– Ну хто, хто не побоїться поборотися з Велетом? Першому – значна знижка, – вирячував він свої очища, густо підведені чорною фарбою. Але ніхто не виходив.

Серед глядачів пробіг іронічний смішок.

– Добре, перший бореться без вступного внеску. І всі виграні гроші – його! Тільки його! Ну, хто?! – горланив він, втрачаючи терпець.

Запримітивши невинне обличчя та широкі Іванові плечі, оповісник радісно зарепетував:

– Ось! Ось хто перший вийде на ринг! – потягнув він верховинця за руку до кола. – Як тебе звати? – запитав він очманілого парубійка.

– Сила, Іван, – пробелькотів Іван.

– Хо-хо! – прогудів кумедний вусань зі старанно вимальованим рум’янцем на щоках. – Це буде поєдинок знаменитих витязів. Іван Сила проти Велета! Підходь, не скупись, а грошима долучись!

Підморгнувши Іванові, він із перевернутим зеленим циліндром пустився по колу. Глядачів ставало дедалі більше, і брязкіт монет явно тішив його вухо. Повеселілий оповісник оголосив:

– Оскільки боротимуться славетні борці, ставка виграшу подвоюється!

Натовп схвально загув.

– Починайте!

– Ану вріж йому, Сило!

– Велете, виходь!

Велет виявився на голову нижчий за Івана. Це був середнього віку кремезний смаглявий чоловік у смугастому трико з маленькими вусиками й борідкою, який роками заробляв на життя вуличними боями. Він співчутливо глянув у майже дитяче обличчя верховинського хлопця, але що тут поробиш – годувати сім’ю якось треба. Його напружені м’язи заходили по тілу, мов кролики, яких щойно проковтнув удав.

– Почали! – гукнув крикун, і Велет спокійно наблизився до Івана, незмигно дивлячись йому у вічі.

Він вирішив обійтися з цим дітваком лагідно, уклавши його на килим простим прийомом. Та ба, хлопець стояв, як дубок, і зігнути його чи звалити підніжкою не вдалося. За кілька хвилин обидва бійці важко дихали, вчепившись один одному в плечі, не в змозі повалити суперника.

Натовп підбадьорливо ревів, а оповісник почав нервово крутити свого прямого й довгого, як шпиця, вуса. На його лобі виблискували краплинки поту.

– Зважаючи на рівні сили, дозволяються всілякі прийоми, – несподівано оголосив він.

Велет різко відскочив убік і з розмаху гупнув Івана кулаком у груди. Той заточився, але на ногах утримався. Образа й біль були такі сильні, що Іван, не довго думаючи, з усією силою тріснув у відповідь. Велет цього не очікував, тож кулачище парубійка поцілив йому просто в щелепу. Пролетівши зо два метри, Велет гучно брязнувся до ніг вражених глядачів.

Вусань ще намагався спонукати його продовжити бій, але той тільки стогнав у відповідь. Видно, невдало приземлився. (А це, скажу я вам, теж потребує певного вміння і навіть удачі.)

Натовп почав вигукувати ім’я переможця, і невдоволеному власникові атракціону нічого не лишалося, як вручити хлопчині повний капелюх грошей.

Іван незграбно почав розсовувати їх по кишенях. Ошелешений, він стояв посеред цієї галасливої купи людей, які щось викрикували, сперечалися, жартували, плескали його по плечу, поки хтось рішуче не потягнув Силу за рукав полотняної сорочки.

Перед ним стояв елегантно вбраний панок з відкритим поглядом, від якого приємно пахло вишуканими парфумами. У руці він тримав гарну тростину.

– Молодий чоловіче, ви мене здивували! Я вас чекаю завтра по обіді в себе вдома, – він простяг Іванові візитну картку. – До зустрічі! – усміхнувся незнайомець і галантно торкнувся свого сірого фетрового капелюха.

Оговтавшись, Іван подався до притулку. Його переповнювали різні емоції, але передчуття чогось нового і світлого було найсильнішим. «Сто-ли-ця!» – згадав він вуйка Микульця і розсміявся: – Ех, татових галушок би зараз! Та ще й повну миску!

(Слід зауважити, що свою матір Іван не пам’ятав, зростаючи напівсиротою. Тому вся кухонна господарка лежала на батькові та сестрі. Тато ж славився саме галушками.)