Капітан вийняв цигарку зі срібного портсигара, двічі легенько вдарив нею об стіл і глибокодумно закурив.
– Викличте до мене агента Фіксу, – м’яко промовив він секретарці. – І зробіть мені ще одну каву, любочко.
Агент Фікса належав до найкмітливіших. Йому доручали, як правило, найскладніші завдання.
Це був опецькуватий чоловічок із круглою котячою головою, швидким поглядом і рухливими щурячими вусами.
Коли він щось роздивлявся, то, здавалося, ніби принюхується.
– Викликали? – вкрадливо запитав він капітана Миколайчика, тихенько зачинивши за собою двері.
– Підійдіть-но сюди, Фіксо, – капітан запросив агента до карти, біля якої стояв. – Ви знаєте, де це? – ткнув він пальцем посеред мапи.
– Так, пане капітане, це – центральний вокзал.
– Коли ви востаннє їздили залізницею? – Миколайчик про щось розмірковував.
– Учора, пане капітане. Якраз повертався з таємного відрядження, – хвацько відповів Фікса.
– Так-так, – не виринав зі своїх роздумів капітан. – Отож із завтрашнього дня ви залишите всі дотеперішні справи і займетеся вокзалом. Я хочу знати про нього все. У нас є секретна інформація, що готується…
Він щось зашепотів на вухо агентові, в якого від почутого аж зблиснуло скельце монокля, який Фікса спритно одягнув, аби краще роздивитися карту.
– Не може бути! – здивувався спантеличений нишпорка, аж монокль випав йому з ока.
– Якби ж то! – зітхнув капітан і потягнувся до портсигара. – Ага, і розвідайте все про такого собі доктора Брякуса, – попросив він на прощання.
– Маю честь, – клацнув підборами Фікса і розчинився за дверима (суперагенти уміють і не таке.).
– Любочко, – покликав капітан секретарку. – Підкрутіть радіо. Здається, це третій концерт для скрипки Антоніо Вівальді, – промовив він меланхолійно, закутуючись у хмару сигаретного диму.