Уже другий день перевдягнений на жебрака агент Фікса проводив на вокзалі. Він начепив темні побиті окуляри, дірявого капелюха та старе шмаття, зняте, либонь, з потопельника, і скреготливим голосом просив: «Подайте інвалідові війни». А поміж тим своїми шпигунськими очима й вухами усе бачив і чув, час від часу крадькома щось нотуючи олівцем у маленькому блокнотику.
– Пода-а-а-йте інвалідові війни, – учергове затяг Фікса, коли його хтось легенько шарпнув за рукав. Перед ним стояв підліток з давно непраним волоссям і нечесаним одягом (можна й навпаки, але від цього нічого не зміниться).
– Чого тобі? – визвірився він на Міху (а це був таки Голий).
– Дядьку, вас там кличуть. У дуже важливій справі. Просили прийти непомітно, – промовив він янгельським голосочком.
«О! Це цікаво, – зрадів агент. – Хтось хоче вийти на контакт, аби здати секретну інформацію».
– Веди, синку, веди, – продовжував грати жебрака Фікса. – Бог щедрий і віддячить тобі за добрі справи.
Вони зайшли між вагони.
– Треба пролізти під ешелоном, аби не обходити цілий потяг. Вас чекають там, – показав Міха рукою. (Прямо по курсу стояла самотня липа, яка слугувала бродяжкам за туалет). Агент про всяк випадок стис у кишені пістолет і, крекчучи по-старечому, зігнувся. (У ньому помер великий актор малого театру!).
У цю мить хтось огрів його з розмаху по потилиці дошкою, що лежали тут штабелями. Фікса зойкнув і розпластався на землі.
Міха почав гарячково нишпорити в його кишенях і наткнувся на посвідчення таємного агента 008. Тепер уже зойкнув Голий, але не надовго, бо рука Фікси мертвою хваткою вчепилася йому в горлянку.
– Я не-е зна-а-в, – пробував виправдатися Голий. – Клянуу-у-ся!
– Падлюка! Босяк! Голодранець! – сичав агент 008. – Ти теж в їхній банді? Тобі наказали мене прибрати, чи не так?!
Він вигнув малому руку і прикував наручниками до себе.
– А тепер – ходімо! І без зайвого писку! Бо зітру в порошок, паскудо!
Фікса нарешті намацав свої темні окуляри під вагоном і вони рушили чудернацькою парою.
Перед вокзальною юрмою відкрилася жаліслива картина – двоє нещасних бідаків, обійнявшись, шкандибали назустріч долі.
– Пода-а-йте інвалідам війни! – раптом жалібно затяг Міха.
Фікса боляче його вщипнув, та було вже пізно.
– Нате, голубчики! – не втрималася сердешна бабуся і вручила їм по пиріжку з капустою.
Однак інваліди їй навіть не подякували.