Розділ 12: В ЯКОМУ ПРО ІВАНА СИЛУ ПОЧИНАЮТЬ ГОВОРИТИ

Зала, в якій проходили змагання, була переповнена. Ще б пак! Чемпіонат республіки – це вам не фіґлі. Вправи виконувалися в кількох видах. Кожен учасник робив по три спроби.

Безперечним фаворитом вважався дворазовий чемпіон Магдебура. До того ж він представляв силові органи, тобто поліцію. А силові органи – це майже Республіка. А ображати Республіку… Хотів би я побачити такого сміливця!

У молодості Магдебура був поліцейським, і чи не в кожному відділку тепер висів його портрет. Навіть у кабінеті капітана Миколайчика Магдебура був присутній – у вигляді невеличкого настільного календаря. Щоправда, Миколайчик домалював чемпіонові вуса і ріжки. Але це свідчило не про неповагу, а про любов пана капітана до мистецтва.

Не дивно, що й на чемпіонаті Магдебура мав найбільшу групу підтримки. Аби уникнути зайвих балачок, поліцейські були переодягнені в цивільних.

І за порядком подивляться, і свого підтримають – вважало керівництво.

Зала тривожно мовчала.

Голомозий Магдебура з чорними фарбованими вусами робив останню спробу встановити новий рекорд.

Окрім нього, попередню вагу зумів узяти тільки нікому не відомий парубійко з гоноровим прізвищем Сила. Але ж по ньому видно – що це справжній селюк. Чемпіон не може програти ТАКОМУ. Це була б ганьба на всю Республіку.

Магдебура налаштовував себе на позитивний лад, подумки стаючи першим в історії змагань триразовим переможцем. Він довго натирав руки спеціальним порошком і силувано посміхався в об’єктиви фотокамер. Глибоко дихав своїми конячими грудьми, водночас посилаючи повітряні вітання знайомим дівицям.

«Маг-де-бу-ра! Маг-де-бу-ра!», – почав скандувати зал. Все! Він рішуче підійшов до штанги, рвучко вчепився за неї і, набравши повні легені повітря, почав встановлювати рекорд.

Але що це? Піднята над лискучою головою чемпіона штанга спочатку хитнулася в один бік, далі – в другий, а за секунду бухнула на землю, ледь не розтрощивши йому ногу.

Зала голосно зітхнула: нову вагу не взято, хоча підлога й тріснула.

Щоправда, ще одна спроба лишалася в Івана Сили, а тоді судді повинні порадитись, як діяти далі. Ніхто не мав жодних ілюзій стосовно якогось там Івана, та ще й подумайте – Си-ли! (оце поганий смак!). Тому чимало глядачів потяглися на перекур, уже на ходу сперечаючись, яким буде рішення суддів.

Тим часом Іван зійшов на поміст, глипнув у залу і проказав найкоротшу молитву, яку знав: «Боже, поможи!». Його група підтримки складалася аж із трьох осіб: Станіслав, Корнелій і, певна річ, його поважність Міха Голий, котрий заради такої оказії позичив (маємо надію, що все ж позичив) майже не ношений коричневий піджак.

– Дай їм, ведмедю! – крикнув на все горло Міха, чим привернув увагу переодягнених поліцейських, себто півзали.

Іван це розчув. Розвеселілий, з легкою душею взявся за штангу. «А-ах!» – раптом видихнула зала і за мить зірвалася на ноги. Іван упевнено тримав штангу над головою і широко всміхався фоторепортерам. Вони без угаву клацали камерами і цьому, здавалося, не буде кінця.

Приголомшена публіка не знала, як реагувати. Кілька секунд панувала мертва тиша. Коли ж Іван опустив штангу і суддя оголосив, що новим чемпіоном Республіки став Іван Сила, зала вибухнула.

Поки переможець обіймався з тренером, журналісти почали видиратися просто на сцену. Дехто з них голосно повідомляв про сенсацію по радіо. Інші з блокнотами обступили нового чемпіона, вимагаючи інтерв’ю. Поліцейські повставали і почали озиратися на керівництво, чекаючи команди. Але наказу не було, бо приголомшене начальство лише брутально лаялось. (А воно це вміє неперевершено робити!)

Магдебура в супроводі кількох старших офіцерів розлючено покидав залу, запевняючи, що ЦЕ – провокація, і він ЦЕ так не залишить. Болільники хапалися хто за голову, а хто – за серце, програвши значні ставки. Одне слово, якщо ви можете уявити на кілька хвилин божевільню, то ви все побачили.

Лиш одна людина в залі сиділа непорушно. Це був Міха Голий. По немитому блідому обличчю він розмащував сльози. Так-так, цей привокзальний волоцюга і пройдисвіт плакав, чого з ним уже давненько не траплялося. Відтоді, як утік від батька-пияка, він був свято переконаний, що на світі панує несправедливість. Але тепер його душа здивовано витріщила очі й німувала. Можливо, вже лишень заради цього варто було встановлювати республіканський рекорд?