Іван почув дивні звуки: ніби плач маленької дитини чи виття невідомої звірини. Звуки долинали з вагончика карлика Піні. Сила спробував відчинити двері, але вони були замкнені. Крізь вікно було погано видно, проте Іван роздивився. Так і є: карлик удома. Але що він робить? В руці в нього батіжок і він шмагає ним… мавпочку Беню! З вагончика знову почулися дивні звуки.
Іван рішуче постукав у двері. Всередині все стихло.
– Піню, відчини! – гукнув Сила.
У відповідь – анічичирк.
– Відчини, бо вивалю двері! – ще раз повторив Іван. – Ти мене знаєш.
Коли верховинець став напирати на двері, замок клацнув і на порозі став переляканий карлик.
– Чого тобі? – буркнув він. – Я вже спав!
– Де мавпочка? – грізно мовив Іван.
– Відпочиває, – тремтячим голосом відповів Піня.
Сила підійшов до великої скрині з одягом, де мавпочка зазвичай ночувала. На самому дні, у куточку, поміж мереживами й бантами, забилася перелякана тваринка, яка розумними чорними очима дивилася на Івана.
– Беню! Ходи до мене! – Іван узяв мавпочку на руки. – Ще раз дізнаюся, що ти б’єш тварин, скуштуєш моїх гостинців, – показав Іван здоровенного кулака. – А Беня тим часом поживе в нас!
Карлик лише люто блиснув очима. Коли Іван зник з мавпочкою в темряві, Піня скрипучо завив і шмагонув батіжком стіл. Тоді встав і почав одягатися. Він вирішив діяти.
Не зважаючи на пізню годину, мадам Бухенбах ще була в цирку.
– Пані Бухенбах, – вкрадливо почав карлик. – Беня зникла!
– Як це зникла? – пані Аделія після вчорашньої зустрічі з Президентом усе ще перебувала в піднесеному настрої. – Певно, дурна мавпа сховалася.
– Судячи з усього, йдеться про викрадення, – наполягав Піня. – В моєму вагончику все догори дриґом.
– Але хто це зробив? – мадам Бухнебах стала уважнішою.
– Я бачив неподалік Івана Силу. Він щось поспіхом ніс у руках, – карлик вирішив обійтися без натяків.
Мадам зрозуміла, куди хилить горбун. Сила ставав головною зіркою її цирку і безглузді підозри такого нікчеми, як цей карлик, почали її дратувати.
– Я не маю жодних підстав не довіряти Іванові. Зрештою, ми його зараз покличемо і про все розпитаємо.
Карлик знітився. Залишався останній аргумент.
– А чи знає пані Аделія, що Сила вже сидів у в’язниці? – перейшов він у наступ. – І карна справа проти нього досі не закрита.
Усе! Баста! Досить! Мадам Бухенбах аж кипіла.
– Маленька потворо! У твоїй голові мозку не більше, ніж у циркової мавпи! – просичала вона. – Я знаю все, бо вносила за Івана заставу. Але якщо ти, підла твоя душко, – вона заліпила карлику гучного ляпаса, – ще хоч раз розпускатимеш плітки…
Другого ляпаса горбун отримав з другого боку.
– Тоді скуштуєш ось цього! – показала вона Піні довгого тонкого жокейського батога. – А тепер дуй звідси, і щоб я бачила тебе тільки під час виступів, писклявий пуцьвіріньку!
Карлик, задкуючи, вилетів з вагончика директриси, але перечепився через поріг і з розгону розтягнувся в калюжі. Болото змішалося на його обличчі зі сльозами розпуки. Він сукав ногами й не знав, як собі зарадити.
– Клянуся, – повернув він голову в бік Іванового вагончика. – Ти за все це відповіси, неотесаний воле!
Мадам Бухенбах хряснула дверима. Вона мала свої причини для лютування. Після візиту Президента і розмови з його помічником кримінальна справа проти Івана Сили була закрита. Сьогодні вона одержала свої 50 тисяч назад, але тримала це в глибокій таємниці. По-перше, заставою вона прив’язувала Івана Силу до свого цирку. А по-друге, гроші зайвими ніколи не бувають. І тут цей дурноверхий карлик мало все не зіпсував. «Треба бути обережнішою», – зробила висновок мадам і налила собі шампанського.