Розділ 38: В ЯКОМУ ЛІКАРСЬКА ДОПОМОГА БУВАЄ НЕОДНОЗНАЧНОЮ

Аделія Бухенбах сиділа в кабінеті власника найкращої паризької клініки.

– Мадам, – запевняв мсьє Фрасьє. – Ми робимо все, що нам під силу.

– Гроші мене не цікавлять, – втомлено мовила пані. – Мене хвилює тільки здоров’я мого ведмедика.

– Ми знаємо історію цього богатиря, – мсьє Фрасьє потряс розкішною шевелюрою, що кучерями спадала йому на плечі. З невеличкою борідкою й вусиками він радше скидався на мушкетера, ніж на медичне світило. (Насправді це була перука. Так само наклеєними були вуса й борідка. Мсьє Фрасьє міняв свій імідж залежно від настрою. Сьогодні він відтворював сімнадцяте століття.)

Іванові Силі проломили череп, тож операція була складнюща. Хірурги навіть замінили перебиту черепну кістку на платинову пластину. Всі чекали, коли хворий прийде до тями і чи взагалі прийде.

– Що бажаєте? – мсьє Фрасьє відкрив свій розкішний бар.

Не встигла мадам вибрати напій, як до кабінету влетів захеканий черговий.

– Ожив! – здивовано видавив він із себе.

Всі кинулися до палати Івана Сили.

Хлопець лежав із перебинтованою головою і дивився в стелю.

– Мій коханий ведмедику! – мадам молитовно склала руки. – Ти пізнаєш мене?

– Так, пані Аделіє, – самими губами мовив Іван.

– Поворухніть рукою, – попросив мсьє Фрасьє.

Сила підняв руку.

– А тепер ногою, – вів далі головний лікар.

Іван зігнув ногу в коліні.

– Мадам, я вас вітаю! – чарівно всміхнувся мсьє Фрасьє. – Схоже, ваш богатир оминув найсерйознішу небезпеку.

– А тепер шампанського, мій мушкетере! – знесилено мовила пані Бухенбах і взяла мсьє попід руку. Той задоволено пригладив клеєного вуса.

Іван Сила одужував доволі швидко.

Газети тільки й писали про таємничий напад на найсильнішу людину Європи та як проходить лікування.

Цирк «Бухенбах» оголосив канікули. Але ніхто з циркачів не роз’їхався – не хотіли залишити Івана на самоті.

Його палата перетворилася на міні-цирк. Мілка з Ренатою його доглядали, Голий розповідав анекдоти, Пандорський з Фандіґо забезпечували охорону, мавпочка робила масаж і зачіску.

А мадам Бухенбах не вилазила з кабінету мсьє Фрасьє. Вона проводила дипломатичні переговори. До речі, доктор перестав змінювати щодня імідж, залишаючись мушкетером сімнадцятого століття. Він твердив, що нарешті себе знайшов.

З Іванової палати постійно чувся галас і сміх, тож невдоволені сусіди стали нарікати. Зрештою, циркачі почали давати для хворих вистави, і всі помирилися.

Коли Мілка опинялася з Іваном на самоті, вона брала його за руку і лагідно дивилася у вічі.

– Бідолашний! – казала вона.

– Мілко! – тільки й міг промовити Іван, тонучи в її бездонних синіх оченятах.

День по дневі між ними виникало щось більше, ніж дружба, і це вже завважували всі.

Одного дня Івана провідав навіть карлик Піня. Він простяг хворому кілограм вівсяного печива в пакеті, насторожено зиркаючи на Пандорського. Той лише задоволено погладжував бакенбарди.

Але найбільші метаморфози відбувалися поверхом нижче, де лежав агент Фікса. Коли він очуняв, то три дні тільки плакав і просив у всіх вибачення. Далі почав писати листа світовій громадськості.

Згодом усе те писання спалив посеред палати, чим налякав інших хворих. Тиждень після цього він мовчав, не відповідаючи навіть на запитання лікарів.

А якогось ранку встав, назвав себе проповідником Фікусом, закутався в простирадло, через вікно переліз на дерево, і тільки його й бачили…