Хоч як пані Бухенбах не хотілося прощатися зі своїм мушкетером, але цирк мусив на себе заробляти. Випробовувати долю в Європі директриса більше не бажала, тож цирк «Бухенбах» подався за океан.
Америка вражала всім – ідеями, багатством, людьми. Все тут змагалося, галасувало, надималося. «Успіх і конкуренція» – здавалося, тільки ці два слова викликали справжні емоції в тутешніх мешканців, які в надії на кращу долю з’їхалися сюди з усіх кінців світу. Фізична міць для американця не менша чеснота, ніж тугий гаманець. Тому цирк «Бухенбах» мав чудову виручку.
Іван Сила тепер виступав у римському шоломі з пишним пір’ям, аби про всяк випадок убезпечити себе від випадкового удару в травмоване місце.
Його знали, упізнавали, зупиняли на вулицях і просили автографа.
Якось, коли Сила повертався з прогулянки, біля нього пригальмувало розкішне бордове авто з відкритим верхом. Звідти вийшов усміхнений смаглявий пан у смугастому костюмі, з вусиками-щіточкою. В його модній краватці блищала діамантова шпилька.
– Ви – Джон Сила? Я не помиляюся? – мовив він, пересовуючи товсту сигару з одного кутка губів у другий.
Іван кивнув головою.
– Я – містер Піцікато. Тримаю парі, що ви не витримаєте мого кабріолета. Називайте будь-яку суму, – горбоносий американець обіперся ногою на колесо.
– Як це не витримаю? – не зрозумів Сила.
– Я хочу переїхати вас машиною. Якщо виживете, отримаєте, скільки захочете, – він показав здорові білі зуби.
Івана зачепила зарозумілість цього американського вискочки.
– П’ять тисяч, – мовив він і почав знімати піджак.
– О’кей, – Піцікато спритно скочив за кермо.
Авто загуркотіло і повільно почало наїжджати на Івана. Тут невідь-звідки взялися фотографи і затріскотіли своїми камерами. Іван стиснувся в кам’яний клубок м’язів, і авто переднім колесом переїхало йому через груди.
– Ет, цирк на дроті! – зітхнув Іван. – Бачили б мене тато з мамою! Ото би всипали березової каші!
Нарешті й заднє колесо переповзло через хлопця.
Сила встав і почав обтріпуватися від пилюки.
– Це неймовірно! Бравісімо! – вигукував Піцікато, знімаючи шкіряні рукавички. Він потиснув Іванові руку і просто на капоті почав виписувати чек. Усе це ретельно знімали фотографи. Вручаючи винагороду, пан підняв правицю догори: «Містер Піцікато – власник автомобільного заводу. Хай вам щастить, Джоне Сило!». Далі скочив в авто, в якому вже сиділи фотографи, і за ними тільки закурилося.
На другий день в газетах з’явилася реклама «найбезпечнішого автомобіля» зі світлинами, на яких машина переїжджає через Івана Силу.
– Ех, Америко! – зітхнув хлопець, розглядаючи принесений Пандорським часопис. – Гроші тебе псують!
– Гроші хоч кого зіпсують, юначе! – почав напудровувати собі обличчя імпресаріо. – Тому тримайтеся від них на розумній дистанції.
– Це як? – здивувався Іван.
– Треба мати їх рівно стільки, щоб про них не думати найближчим часом. Мільйонери так само кепсько сплять, як і злидарі. Гляньте на пані Аделію, мій голубе! Що більші її статки, то частіше вона скаржиться на мігрень!
* *
Відтоді програма цирку поповнилася ще одним «смертельним номером». Причому керувала автом, набитим усіма циркачами, сама мадам Бухенбах. Від такого щастя вона мало не плакала. Адже пані Аделія в білій атласній сукні, з ниткою перлів на шиї і в капелюшку з рожевим пером фламінго нарешті теж виходила на публіку. І всі бурхливі овації вона сприймала на свою адресу. Їй здавалося, що публіка аплодує передовсім її осяйній красі, а вже потім на знак захоплення витривалістю Івана Сили.