“Я не просила мене народжувати…” (Продовження)

Виховання

Нагадаю: минулого разу ми говорили про те, що дитина є лакмусовим папірцем сім’ї, розбиралися в тому, навіщо і для кого ми народжуємо дітей, шукали суть батьківських докорів. Пропоную продовжити тему “Я не просила мене народжувати…” і поговорити про шкоду подвійних послань-докорів для батьків і про вплив на дитину відчуття провини, яке виникає в результаті інфантильної (безвідповідальної) поведінки батьків.

Про шкоду подвійних послань для батьків

Уявимо собі ситуацію: йдуть дорогою доросла людина і дитина. На двох – один величезний рюкзак. Дорослому він здається занадто важким, він примушує нести рюкзак дитину.

Як би ми віднеслися до такого дорослого?

Думаю, питання риторичне.

Коли дорослий докоряє дитині, відбувається те ж саме: відповідальність за своє життя здається йому занадто важким “рюкзаком” і він полегшено, при цьому емоційно, перекладає вантаж на крихкі плечі дитини. За принципом, що – з’явився на світ? Так на, отримуй!

Маячня? Легкодухість? Жорстокість?

Так. Але це – факт: інфантильний, несамодостатній дорослий з купою комплексів залучає до своїх проблем власне чадо. І при цьому заявляє, що любить свою дитину. Але де любов-то?

Це – не любов, це – залежність. У глибині душі людина відчуває себе неповноцінною. І вона прагне відновити почуття ПОВНОЦІННОСТІ за рахунок інших людей, у даному випадку – за рахунок дитини. Простіше кажучи, використовує її.

Але неможливе заПОВНити себе, використовуючи іншу людину. Внутрішній цілісності можна досягти лише в одному випадку: якщо розвивати ресурси, що знаходяться усередині власної особистості.

Докори свідчать, що цього не відбувається. Людина зупиняється в розвитку. А якщо зупиняється – значить, деградує.

Так відбувається, коли люди живуть неусвідомлено. Як роботи. Вклали в них програми – вони саме їх і реалізують. І з покоління в покоління передаються неправильні моделі поведінки, через які в дітей формується, прищеплюється і розвивається постійне відчуття нез’ясовної провини.

“Відчуття нез’ясовної провини – це негативна емоція, негативне переживання, яке не очищає (як багато хто звик думати) людину, а заганяє її в кут. Відчуття нез’ясовної провини – не ознака високої духовності, а ознака незрілості людини” (Олена Лопухіна, психолог, психотерапевт).

Важливо відмітити, що на відміну від відчуття нез’ясовної провини, відчуття провини за скоєний непристойний вчинок дійсно преображає людину в хорошому сенсі слова, природно за умови, якщо вона дійсно розкаюється в скоєному.

Для чого дорослі прищеплюють дитині відчуття нез’ясовної провини? Як саме це відбувається?

Будь-яка людина готова зробити все, що завгодно, аби звільнитися від важкого відчуття провини, каталізатором якого стають докори. По суті, це маніпуляція – ганебний і дуже образливий спосіб змусити дитину підкорятися, дати можливість контролювати себе.

На перших етапах маніпуляції дають вражаючий ефект. Але даремно дорослий живе в ілюзіях, що він “бажає добра” власнїй дитині і “просто коригує” час від часу її поведінку відповідно до своїх батьківських очікувань. Даремно живить і іншу ілюзію – що його хитрощі не видні, а значить, не розкриті. Так, на поверхні вони не лежать, але ще як розкриті! Душа дитини – настільки тонкий інструмент, що обдурити її неможливо. І з часом дорослому-маніпулятору перестають довіряти. Але найстрашніше, що, спостерігаючи за батьками, діти копіюють їх поведінку, засвоюючи заразом і уроки маніпулювання.

Ми хочемо щастя своїм дітям? А самі-то щасливі? Отож.

Нещасний дорослий, який не вміє будувати гармонійні стосунки, навчити цьому дитину не зможе. Дитина маніпулятора зростає слабкою, безвідповідальною і емоційно залежною. Пізніше з неї виходить такий же інфантильний дорослий.

А доки, починаючи з моменту, коли тато і мама в її свідомості зійдуть з п’єдесталу “божества”, вона успішно почне на них застосовувати ті ж маніпуляції, обклавши “предка” невиправданими очікуваннями, “боргами” і знеціненням його досягнень. Як мовиться, за що боролися…

Під гнітом постійного відчуття провини

В останні десятиліття все більш могутньо простує світом цукровий діабет. Лікарі стверджують, що ця хвороба сама по собі не так вже і страшна, деякі навіть іменують її не хворобою, а “способом життя”. Людина до усього пристосовується. І от вже новий “спосіб життя” з щоденними обмеженнями, уколами інсуліну і вимірами цукру в крові стає нормою.

Може, воно б і нічого, якби хвороба не була такою підступною: день за днем, майже непомітно, але невідворотно вона підточує здоров’я людини. Кровоносні судини засмічуються цукром і вапном з інсуліну, робляться тонкими і крихкими. Органи перестають у достатній кількості отримувати поживні речовини. Невідомо, який саме з органів виявиться найбільш слабкою ланкою, але коли він “здасться”, людина помирає.

В історії хвороби лікар запише діагноз: “ниркова недостатність”, “серцева недостатність”.

Начебто цукровий діабет ні при чому.

Саме так діє і відчуття нез’ясовної провини. Саме по собі воно не таке вже страшне. Можна навіть звикнути до нього, зжитися. Ну так, якість життя погіршилася, ну так “спосіб життя”. Деякі люди навіть вважають, що відчуття нез’ясовної провини приносить користь: примушує людину удосконалюватися, ставати кращою.

Думаю, тут плутаються два поняття: почуття відповідальності і відчуття нез’ясовної провини. Перше почуття примушує шукати вихід і виправляти ситуацію, друге – займатися самобичуванням.

А все починається в дитинстві.

Дитині, як повітря, потрібне батьківське схвалення і любов. І вона старається всіма силами, щоб заслужити їх. Замість того, щоб витрачати відпущену їй енергію на пізнання себе і світу, вона витрачає її на пізнання інших людей. При цьому намагається не лише передбачати поведінку тата чи мами, але і впливати на неї.

Підлаштовування “під батьків” допомагає дитині виживати, а віра в те, що вона може контролювати поведінку дорослих і впливати на них, оберігає дитячу психіку від руйнування.

Але в якийсь момент рятівна думка “Я зможу переробити батьків” змінюється розчаруванням: “Я не впоралася”. Розчарування накопичуються, ростуть, як грудка снігу. І одного дня, не витримавши їх натиску, дитина відчайдушно вигукує: “Я не просила мене народжувати!…”

Що означає ця фраза? Багато що.

“Я не зобов’язана стати таким, яким ви бажаєте мене бачити”.

“Я нічого вам не винна!”

“Я маю право”.

(І адже права! Не зобов’язана, не винна, має право!)

Чи ставить вона ультиматум фразою “Я не просила мене народжувати…”, чи намагається шантажувати батьків з метою отримання якихось вигод або просто протестує – значення не має. У будь-якому випадку, так кажуть діти не від добра, а через те, що було щось у поведінці батьків, що змусило їх чадо пошкодувати про свою появу на світ, про те, що саме ці люди – її батьки.

Дитина не навчилася любити себе і цінувати Життя.

І не потрібно потім дивуватися, що діти з “позитивних” сімей стають агресивними, вплутуються в “погані” компанії, підсаджуються на спиртне і наркотики. Вони просто не справляються із зваленим на них відчуттям провини. Вони йдуть туди, де, їм здається, легшає, де вони, хоч на якийсь час, можуть скинути з душі непосильний вантаж відповідальності. Насправді, від такого самомазохізму у вигляді несвідомого “спокутування провини” через страждання стає ще гірше. Порочне коло замикається.

Хтось вибирає інший вид самомазохізму – самокопання. Але і цей вибір не призводить до конструктивних результатів, він лише знижує самооцінку і позбавляє упевненості в собі. В результаті, людина опиняється в порочному колі подій і переживань, що застоялися, їй складно зробити крок у бік можливостей і змін. Звідси – рукою подати до апатії і депресії.

Згадаємо: починалося усе з “безвинних” докорів.

Світлана Локтиш

Попередній пост

"Я не просила мене народжувати…"

Виховання Трохи передмови… Усе, що стосується спілкування з дітьми, здається мені особливо важливим і гідним ... Читати далі

Наступний пост

"Я не просила мене народжувати…" (Закінчення)

Виховання У першій частині статті ми говорили про те, що дитина - лакмусовий папірець сім'ї, ... Читати далі