Чи може капризувати немовля?

Про дитячі капризи

«Що за дивне питання? Звісно, так! І ще як!» – напевно, вигукнуть батьки галасливої крихітки, які не забули безсонних ночей і нескінченного, виснажливого заколисування. Тільки відійдеш від ліжечка, а син знову схопився (якщо вже навчився вставати) і надривно вимагає уваги. «Та угамуй же ти його, нарешті! – нерідко чує в таких випадках матір від втомлених родичів. – Що він у тебе розкапризувався?» Те саме зазвичай кажуть, коли крихітка не дає себе переодягнути, або, будучи явно голодною, випльовує їжу.

Але насправді це зовсім не капризи, а нормальне для немовляти вираження занепокоєння. Говорити ще не вміє, от і кричить, закликаючи на допомогу, скаржачись і тому подібне. Для нього крик те ж, що для нас мова. І якщо поставити собі мету розібратися, у чому справа, то виявиться, що немовля ніколи не кричить «просто так», показуючи характер. Причини можуть бути очевидними і не дуже, але вони є завжди. Багато немовлят дуже чутливі і до зміни погоди, і до зміни обстановки, і до збою в режимі дня, і до конфліктів між членами родини.

Пригадую забавний випадок з власної материнської практики. Чекаючи первістка, я старанно вивчала книгу лікаря Спока. Особистого досвіду виховання дітей у мене, природно, не було жодного, тому я все приймала на віру. І головне, далеко не завжди могла правильно застосувати вичитані поради, у чому мені довелося переконатися незабаром після виписки з пологового будинку. Ми вже лягли спати, як раптом Пилип розкричався. У чому справа? Начебто не голодний, сухий. Може, животик болить? Але в кого запитати поради? На дворі глуха ніч. Хапаюся за книгу Спока і вичитую, що в немовлят буває «регулярний сердитий плач», на який потрібно реагувати спокійно. Якщо на руках новонароджений затихає, то можна піти йому назустріч. Але якщо він і на руках плаче, то краще покласти назад у ліжечко, щоб не привчати до рук. Нічого, поридає – і перестане. Хоча в деяких дітей періоди такого безпричинного сердитого плачу, попереджав лікар, можуть розтягнутися аж на півночі. Я кріплюся, проте нерви на межі. Не те, що півночі, а ще півгодини, мабуть, не витримаю, сама зайдуся у відчайдушному плачі. І тут… я збагнула, що ми з чоловіком лежимо під двома ковдрами, а малюка я накрила легким покривалом, вирішивши, що раз він у пелюшках, то не треба його кутати! Я кулею лечу до ліжечка, накриваю синочка вовняною ковдрою, і він затихає. Нічого собі «безпричинний» плач! Бідолаха замерзнув, як цуцик.

А от історія, що сталася нещодавно з іншим немовлям. До 4,5 місяців він спокійно засинав у ліжечку. Потім потрапив у лікарню, і через тиждень його було не впізнати. Він став полохливим, чуйно реагував на щонайменший звук і перед засипанням незмінно вибухав пронизливим плачем. Що це? Капризи? Звичайно, ні. Не капризи, а наслідки найсильнішого стресу, який зазнав малюк у лікарні. Нервова система перенапружена. Щоб привести її в норму, потрібен час, дбайливий догляд і грамотне лікування. (У даному випадку швидко допомогла гомеопатія).

З раннього дитинства важливо будувати взаємини з дитиною, враховуючи її психічні особливості. Скажімо, збудливий, надмірно активний малюк вимагає підвищеної уваги матері. Його треба постійно тримати в полі зору, більше з ним розмовляти, посилено залучати до якихось розвиваючих ігор і цілеспрямованої діяльності (зрозуміло, відповідно до вікових можливостей). Але ж увага мами може бути як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус! І гіперактивний малюк нерідко отримує саме другий вид уваги, по сто разів на день чуючи окрики і команди з часткою «не» («не чіпай!», «не бери», «не лізь» і тому подібне). А йому, можливо, як нікому іншому потрібна емоційна підтримка! Між малюком і мамою виникають взаємне нерозуміння, роздратування. У результаті він стає ще більш неспокійним. Це ще не капризи, але якщо мати і далі спілкуватиметься з ним аналогічним чином, то коли дитина трохи підросте, капризи стануть для неї одним з головних способів маніпулювання оточенням.