Що ще сприяє розвитку капризів?

Про дитячі капризи

Іноді батьки дуже дратують дітей причіпками, кроку не дають ступити без вказівок, не терплять жодних заперечень і прагнуть, не узгодившись з обставинами, неодмінно наполягти на своєму. І якщо дитина (особливо хлопчик) схожа характером з одним з батьків, дуже швидко виникає конфлікт. При цьому батьки подають приклад дріб’язкової упертості і свавілля. Підростаючи, дитина, природно, переймає цю модель, а дорослі винять один одного чи розводять руками: у кого він такий вередливий і примхливий?

А починається все з дурниць. Приміром, багато боязливих, ранимих малюків не хочуть йти на руки до чужих. А в присутності мами (чи, навпаки, тата, якого вони цілий день не бачили) можуть проявляти занепокоєння навіть, коли їх бере на руки хтось зі своїх: бабуся, дідусь, дядько та інш. Знаючи цю особливість дитини, не потрібно зайвий раз її дратувати. В даному випадку краще не провокувати капризи і не підкріплювати модель демонстративної поведінки (малюка беруть на руки, а він виривається і з плачем тягнеться до матері, отримуючи в нагороду додаткову порцію ласки). Любов до дитини можна виразити якимсь іншим способом, що не викликає в неї протесту.

Чи узяти проблеми із засипанням. Для дошкільників воно іноді перетворюється на сущий кошмар. Перезбудившись до вечора, діти часто не можуть заспокоїтися, крутяться, підхоплюються, стають вимогливими і плаксивими. Якщо дорослі ставляться до її переживань як до капризів, гніваються, а то і заганяють у ліжко ременем, – подібний спосіб, на жаль, іноді використовують навіть мами – конфлікт лише посилюється. Набагато розумніше поставитися до того, що відбувається, як до вказівки на підвищену нервовість дитини. І, відповідно, переглянути розпорядок дня так, щоб вечір проходив максимально тихо і розмірено, уникати перед сном яскравих вражень (багато лікарів навіть не рекомендують читати таким дітям на ніч чарівні казки), шумних ігор. Нерідко до перезбудження домішується ще і страх: дитині сняться кошмари, перед сном лізуть у голову страшні думки. Далеко не завжди вона ділиться своїми переживаннями, а частенько і не усвідомлює їх, відчуваючи лише якийсь беззвітний страх перед відходом до сну. Тут знову-таки не потрібно ще більше дратувати малюка. Його психіка і без того перенапружена. Краще спробувати з’ясувати, що допоможе йому розслабитися. На когось добре діє тепла ванна, хтось спокійно засинає під боком у мами, для когось достатньо, щоб вона просто сиділа в тій же кімнаті, займаючись своїми справами.

Ще одна типова ситуація: мати з дитиною 6-10 років прийшла на консультацію чи в гості і хоче, щоб дитина позаймалася чимось окремо, давши їй поговорити. Якщо дитина на всі пропозиції ігор, іграшок, книжок та інш. відповідає відмовою і не бажає «відлипати» від мами, необхідно виявити більшу наполегливість (природно, за умови, що в неї немає позамежних страхів, але зазвичай у цьому віці вже не спостерігається панічний страх втратити маму із виду). Якщо ж дитина погодилася посидіти в іншій кімнаті, але періодично заходить з якимсь проханням (так часто поводяться тривожні, збудливі діти), не відмовляйте і постарайтеся скоріше завершити розмову, щоб не дратувати нетерплячу дитину. А потім похваліть її за терпіння (нехай навіть і мінімальне!).

Поширеною педагогічною помилкою, що викликає посилення капризів дитини, являється невпевненість батьків у правильності прийнятого рішення. Це буває і від браку досвіду, і від прагнення цілком покластися на фахівців. Такі батьки (в основному, мами) часто «перелопачують» гору літератури з виховання, але від безлічі думок губляться, не знаючи, на чому зупинитися. Довіри ж до власної батьківської інтуїції чи до думки бабусь-дідусів у них чогось немає. Відмовивши дитині, вони тут же почувають себе винуватими, не можуть настояти на виконанні своїх вимог, кидаються, виправдовуються, а то і поступаються, коли дитина влаштовує істерику. Дитина ж, відчуваючи невпевненість дорослих, намагається ними маніпулювати, швидко розуміє, що істерика – відмінний козир, і починає ним користуватися все частіше. Психіка її від цього, природно, не зміцнюється. Батьки, і без того схильні в усьому сумніватися, остаточно заплутуються. А в подібних випадках і справді вже буває нелегко визначити, чи тільки це «капризи пестуна», чи ж в дитини є якась нервово-психічна патологія.

Тому, щоб не сприяти розвитку капризів, дорослим слід триматися упевнено і доброзичливо. Усвідомивши свої промахи (від яких ніхто з нас не застрахований), краще їх просто надалі не повторювати, а не виправдовуватися перед дитиною, як школяр перед грізним учителем. І тим більше, не підлабузнюватися, не задобрювати капризуху в надії, що він змінить гнів на милість. Усе це вселяє дитині хибні уявлення про розподіл ролей у сім’ї і підказує модель поведінки вередливого деспота.

Звичайно, якщо дитина дуже засмучена вашою відмовою, її можна утішити і – в нагороду за витримку і мужність! – дати якийсь утішливий приз. Але при цьому дитина повинна бачити, що істерик ви не боїтеся і капризами вона бажаного не доб’ється. Навпаки, від капризів буде тільки гірше.

Капризи розвиваються і в результаті гіперопіки. Надмірна турбота і увага теж перенапружують дитячу психіку. Комусь це, напевно, здасться дивним. Зараз набагато популярніше мотив, що батьків мало хвилює внутрішній світ їх дітей. І в багатьох випадках це дійсно так. Проте серед батьків, які звертаються до нас і взагалі цікавляться питаннями виховання, все ж явна перевага тих, хто приділяє дітям набагато більше уваги, ніж приділяли свого часу до них самих. Вони часто запитують, у чому тут справа, чого їх чаду ще бракує. Адже в нього, здавалося б, усе є. Але гіперопіка не дає дитині нормально дорослішати, провокує, з одного боку, інфантилізм, небажання поводитися відповідально, а з другого, протестні реакції, самоствердження шляхом все тих же горезвісних капризів. І потім, постійно знаходитися у фокусі уваги оточення дуже стомливо навіть для дорослої людини. Рано чи пізно захочеться відпочити, побути одному. Адже дорослі краще переносять психічні навантаження, та і емоційно менше залежать від інших людей. Майже будь-хто з батьків без зусиль пригадає, як після «нашестя» гостей, черги свят капризи дітей посилювалися, і був потрібен час, щоб життя увійшло до нормального розміреного русла. Хоча, здавалося б, усе було тільки зі знаком плюс: подарунки, ласки, похвали, різні веселощі і забави.

А бувають так звані «капризи безнаглядного». Вони виникають або коли дитина надана сама собі і не отримує опіки, необхідної в її віці, або коли опіка здійснюється формально, а насправді дорослі до дитини байдужі. Дуже часто «капризи безнаглядного» проявляються в сім’ях, де відсутня послідовна система заохочень і покарань. Відсутнє там зазвичай і глибоке розуміння дитини, немає інтересу до її внутрішнього світу. Вона сприймається як «проблема», іноді навіть як прикра перешкода. І вона дійсно заважає: не дає мамі поговорити з татом, коли той приходить з роботи, у гостях поводиться потворно, псує настрій на прогулянці. Тільки первинна тут не її поведінка, а ставлення дорослих. Нестача любові і підтримки, напевно, як нічого інше розладнує поведінку дитини. І без зміни ставлення до неї (а також без встановлення відповідної для цієї конкретної дитини системи заохочень і покарань, які якраз і служать наочними орієнтирами в поведінкових питаннях) з капризами поборотися дуже важко.

Часто діти ростуть вередливими і в сім’ях, де немає згоди в питаннях виховання. Дитина в такій сім’ї стає об’єктом маніпуляцій. Мама карає, бабуся тут же: «Йди до мене, милий, я тебе пожалію!» А то і дискредитує матір в очах дитини, виставляючи її невмілою і психопаткою.

Та і мама, на словах змучена дитячими капризами, мало того, що сама не встановлює дитині тверді межі, але і не дає це зробити іншим, «захищає» дитину від тата та інших родичів. А буває (останніми роками все частіше) і навпаки: тато фігурує в ролі «захисника», мама – «агресора». Розбіжності батьків – один з найсильніших чинників, що травмують психіку дитини. І навіть якщо сварок при дитині (і через дитину) немає, а є різнобій у вимогах, це все одно непомірне навантаження на нервову систему малюка. Щоб пристосуватися до кожного вихователя, всякий раз потрібна певна психічна перебудова. Багато дітей цього не витримують. Недаремно навіть у пізнішому віці, у початкових класах, дітей майже по всіх предметах учить одна вчителька. А коли в середній школі з’являються учителі-наочники, для психічно нестійких дітей це серйозний стрес, що часто спричиняє за собою зниження успішності і погіршення поведінки. Малюків же така психічна перебудова особливо стомлює, може призвести до капризів і зривів.

У кризові періоди розвитку, коли дитина стає особливо чутливою до оцінок дорослих, капризи можуть посилюватися. І тоді дуже багато що залежить знову-таки від вашої реакції. Не потураючи вседозволеності, треба, проте, розширювати поле самостійності дитини, пом’якшувати гострі кути, ДЕЩО знижувати вимоги, роблячи поправку на нервозність і стомлюваність дитини, по можливості, усувати чинники, що провокують капризи і дратівливість.

І, звичайно, потрібно намагатися зрозуміти дитину. Але не допитуватися, чого їй бракує, чому вона так поводиться. Істинної відповіді ви, швидше за все, не отримаєте, оскільки дитина і сама не знає, що з нею коїться. А от егоцентризм і демонстративність, що лежать в основі капризів, підкріпите ще більше. І без того звикла картинно страждати і обурюватися, дитина буде із задоволенням роз’ятрювати свої образи, пред’являти претензії, висувати вимоги. А головне, вона відчує себе хазяїном ситуації (чого, власне, вона і домагалася, влаштовуючи істерики).