Впертий котик

Казки Бруно Ферреро

В однієї милої й чемної дівчинки жив собі маленький котик. Він увесь був сірий і дуже впертий.

Одного разу, коли виходив з дому на прогулянку, дівчинка попросила його;

– Далеко не ходи, котику, бо можеш загубитися.

Але котик завжди все робив по-своєму. Йому було дуже весело: він ганявся за мухами, бавився золотистими хрущами й слухав, як під лапками шурхотить сухе листя…

Котик так чудово бавився, що втратив орієнтацію, й коли вирішив повернутися додому, не знав, у який бік іти. Побіг праворуч, потім – ліворуч… Але навколо нього були лише дерева, нічого іншого, тільки дерева. Небо ставало щораз темнішим, поволі почали вмовкати птахи. За якийсь час у лісі запанувала глибока тиша.

Раптом тишу розітнув голос сови:

– Пугу! Пугу!

“Ти – кролик”

Котик сховався під коренем якогось дерева й, зіщулившись, тремтів від страху. Потім почав голосно нявчати. Його почув маленький кролик, що якраз пробігав неподалік. Зупинився і подивився на котика своїми витрішкуватими очима.

– Що ти тут робиш? – запитав.

– Я заблудився, – відповів котик.

– Дивна історія, – промовив кролик з цікавістю. – А хто ти такий?

– Я не знаю, – відповів котик. – Я дуже маленький… Одна дівчинка опікується мною, як матуся…

– Дивна історія, – повторив, здивовано, кролик. Потім сів на траві й почав розмірковувати. За хвилю запитав:

– А ти вмієш стрибати?

– Звичайно! – відповів котик. – Я дуже добре стрибаю.

– Ага, тоді справа дуже проста, – сказав кролик. – Якщо ти вмієш стрибати, то ти теж маленький кролик. Ходімо зі мною, відведу тебе додому.

Вони вирушили в дорогу. Коли перестрибнули через рів, кролик запитав:

– А чому в тебе такі короткі вуха?

– Коли ти нарешті перестанеш мучити мене своїми запитаннями? – нетерпляче промимрив котик. – У мені, справді, короткі вуха, але зате довгий хвіст, як бачиш.

– Ну добре, не гнівайся, – сказав кролик. – Ми вже майже дійшли.

І відвів його в сад, в якому жила його родина.

– Матусю! Я знайшов у лісі ще одного кролика.

– Чудово, – сказала кроликова мама. – Дай йому їсти, а потім лягайте спати. Вже пізно…

Кролик узяв капустяний листок і подав його котикові.

– Тримай!

– А що з цим робити? – запитав котик.

– Їсти, дурнику! – вигукнув кролик.

– Я ще не вмію їсти, – заскиглив котик. – Я занадто маленький!

– Та який там маленький? – засміявся кролик. – Я такий самий маленький, як ти, але подивися, що вмію…

Кролик блискавично схрумав капустяний листок, залишивши лише маленький шматочок, яким котик витер собі очі.

Кроликова матуся, яка стурбовано спостерігала за цією сценкою, похитала головою.

– О ні! Ти не кролик, – сказала. А тоді покликала всіх сусідів.

– Ходіть, ходіть усі подивитися на дивне створіння, яке мій син знайшов у лісі.

Збіглися всі сусідські кролики. Вони якийсь час розглядали котика, а потім почали сперечатися, ким він може бути.

Бурмотіли складні назви, та все ж не змогли дійти згоди щодо цієї дивної тваринки. У певний момент з-під горіха з’явився старий кролик і, кульгаючи, наблизився до них.

– Розступіться, – наказав, – дозвольте мені його побачити.

Уважно оглянувши котика, запитав:

– Скажи мені, чи ти вмієш лазити по деревах?

– Звичайно, що вмію, – відповів котик.

– Тоді ходи зі мною. Я відведу тебе додому. Знаю, хто ти. Ти – маленька білка. Погляньте, дурники, у нього маленькі вуха і довгий хвіст. Адже тут усе зрозуміло! Це – білка!

– Він має рацію! Він правий! – загукали кролики хором. – Як таке могло статися, що ми відразу не помітили цього!

Старий кульгавий кролик забрав котика із собою. Вони минувши ліс, пройшли луку і нарешті опинилися біля старого дуба.

Там, у дуплі досить високо над землею, жила білка.

“Хочу мишку!”

Кульгавий кролик підійшов до старого стовбура, сів на задні лапи, а передніми почав енергійно стукати по корі дерева.

– Хто там? – гукнула зверху білка.

– То я, кульгавий кролик. Привів тобі маленьку білочку, що загубилася в лісі…

– Скажи їй, хай сама вилізе сюди, – відповіла білка. – Я не маю часу сходити вниз, якраз готую запаси на зиму…

З певними труднощами котик усе ж видряпався нагору. Коли дістався дупла, прошмигнув, важко дихаючи, всередину. Білка дала йому шишку.

– Бери та їж! – сказала.

Котик образився.

– Сама це їж, – заперечив і викинув шишку з дупла назовні.

– Як це?! – нервово запитала білка. – Як ти смів викинути шишку?! Зараз я навчу тебе добрих манер!

Замахнулася лапкою, але зупинилася на півдорозі. Глянула на котика й сказала:

– Ти не білка!

– Я не знаю, – відповів котик. – Я голодний!

– А що ти з’їв би? – запитала білка. – Любиш сушені гриби?

– Ні, – відповів котик. – Я люблю мишей.

– Дурненький, – нетерпляче промовила білка. – Чому ж ти відразу мені не сказав, що ти – маленький їжачок? Поспішаймо, я відведу тебе додому.

“Я знаю, хто ти”

Білка злізла з дерева й відвела котика до їжачихи.

– Приймай, – сказала їй. – Я привела тобі твого їжачка. Його знайшли в лісі.

– Відразу йди до своєї нірки, до братиків, – промовила їжачиха. – На вечерю дам тобі мишку, а коли поїси, одразу лягай у ліжко, бо вже пізно!

Котик з’їв мишку, а потім ліг спати разом з маленькими їжачками. Та тільки-но він спробував притулитися до них, як скрикнув від болю:

– Ай-ай-ай! – занявчав налякано. – Не може цього бути, вони колють мене зі всіх боків!

Занепокоєна їжачиха встала з ліжка, вивела котика з нірки й сказала:

– Що мені з тобою робити? Якщо ти не кролик, не білка й не їжак… то хто ти?

– Не знаю, – заплакав котик. – Я такий маленький…

Їжачиха позіхнула й пішла спати, залишивши бідолашного котика зовсім самого. Тваринка сховалася серед сухих листочків якогось дерева й провела там решту ночі, безперестанку нявкаючи.

Вранці, коли зійшло сонце, пробудився крук, що спав на вершечку високого дерева, й затріпотів крильми. Він помітив зіщуленого та змерзлого котика й закаркав:

– Кар, кар, я знаю, хто ти!

– Ох, то скажи мені, – попросив його котик.

– Ти – маленький котик, дурнику.

– Ти справді так думаєш?

– За кого ти мене маєш? Чи ти вважаєш, що я ніколи не бачив котиків?

– Гей, круку! – гукнула їжачиха, вилізши зі своєї нірки. – Чи ти, може, знаєш, де він живе?

– Звичайно, що знаю!

– То відведи його додому!

– Кар, кар, – закаркав крук. – Ходи зі мною, котику.

І полетів. Котик біг за ним. Вийшли з лісу й попрямували дорогою. Невдовзі котик побачив свій дім. Неймовірно втішившись, він підняв хвіст трубою й побіг, що було сил у його маленьких лапках. А коли був уже біля будиночка, промовив задиханим голосом:

– Ніколи-преніколи більше не піду сам до лісу.

* * *

Впертий і неслухняний котик загубився в лісі й раптом зрозумів, наскільки важливо знати відповідь на запитання “Хто ти?” Адже лише це може допомогти врятуватися.

Батьки зазвичай змалечку навчають дитину, щоб знала, як зветься, яке має прізвище й де живе. Ці відомості вкрай потрібно знати, коли заблукаєш.

Попередній пост

Кіт-Пан

Казки Бруно Ферреро У будиночку на березі ріки жила матуся з двома донечками. Лише одна ... Читати далі

Наступний пост

Патриція й дзеркало

Казки Бруно Ферреро Патриція була дуже гарною дівчинкою. Вона постійно крутилася перед дзеркалом. Дівчинка дуже ... Читати далі