Карліто був кроликом, який жив у лісі, над берегом маленького яру. Він не мав ані братів, ані сестер, і тому батьки розпещували його. Татко купував йому безліч іграшок, а матуся завжди називала його своїм “принцом”.
Проблема була в тому, що Карліто вірив матусі. Коли зустрічав товаришів, спирався рукою на свій спортивний автомобіль з педалями й голосно кричав:
– Я не такий кролик, як ви всі. То тільки здається, що я такий самий. Насправді, я – принц! У замку високо в горах на мене чекає принцеса.
Товариші Карліто лише сміялися й кривлялися йому.
Одного разу за вечерею Карліто запитав:
– Матусю, хіба це не дивно, що я – принц, а ти й татко – тільки звичайні кролики?
Матуся захитала головою й усміхнулася.
– Ти – кролик, Карліто. Я називаю тебе принцом лише тому, що дуже тебе люблю.
– Але ж у замку високо в горах на мене чекає принцеса! – прошепотів Карліто.
Його батько розгнівався.
– Перестань говорити дурниці! – промовив, підвищуючи голос. – Ти не принц. І немає жодної принцеси в горах. А тепер їж або йди до своєї кімнати!
Після вечері Карліто пішов до своєї кімнати. Сів на крісло біля вікна й довго вдивлявся в гори. Став дуже дивним. Жоден товариш не хотів з ним бавитися. “Заздрять мені, бо я – принц”, – думав собі.
Але одного дня, коли Карліто бавився, хтось забризкав болотом його чудовий автомобіль. Коли він побачив це, його очі налилися сльозами. Потім помив авто, й воно заблищало так, як нове.
Після цього пішов додому, взяв трохи харчів і поїхав на пошуки принцеси в замку, що чекала на нього високо в горах.
Клубок сірого пір’я
Щойно вирушивши в дорогу, Карліто раптово мусив різко загальмувати, щоб не наїхати на маленьку пташку.
– Дивися, куди йдеш! – крикнув. – Мусиш берегтися, коли переходиш вулицю.
Пташка, маленький клубок сірого пір’я, була така налякана, що почала плакати.
– Ох, не плач! – попросив Карліто. – Що з тобою?
– Я залишилася сама, – схлипувала пташка. – Загубила свою родину й не знаю, що тепер робити.
– Не можу тобі допомогти, – сказав Карліто. – Їду шукати принцесу в горах, тож не маю часу на якихось загублених пташок.
Та коли вже хотів рушати далі, згадав, що він – принц. “А принц мусить допомагати своїм вірним підданим, – подумав. – Тож не можу залишити це бідолашне створіння”. Карліто запросив пташку до авто, й вона сіла біля нього.
– Як тебе звати? – запитав Карліто.
– Тіппі, – защебетала пташка.
– Вмощуйся зручніше, – сказав кролик. – А я – принц Карліто.
Карліто й Тіппі подорожували кілька днів, але до замку, що виднівся вдалині, не надто наблизилися.
Кролик не переживав через це, бо йому було приємно мандрувати в товаристві Тіппі. Крутили педалі й мчали дорогою під ясним, блакитним небом, співаючи й жартуючи, аж до обідньої пори. Тоді їли й пили лимонад, а потім, коли наставав час відпочинку, лягали спати одне біля одного.
Орел у небі
Тіппі росла просто на очах. Через тиждень стала більшою від Карліто. Одного вечора, перед тим, як лягти спати, Карліто розповідав пташці про різні життєві небезпеки.
– У нас чимало ворогів, – промовив. – Недругів, які хочуть нас з’їсти. – І далі почав розповідати Тіппі про змій, лисиць, щурів і найгірших ворогів – орлів.
Тієї ночі Карліто раптово прокинувся. Почув, що в кущах щось шарудить.
– Уставай! – гукнув до Тіппі. – Треба сховатися!
Обоє побігли й причаїлися за деревом. У місячному світлі побачили лиса, який вийшов з-за кущів і почав обнюхувати автомобіль.
Щодня до гір ставало щораз ближче й ближче, а Тіппі, яка продовжувала рости, – дедалі більшою й більшою.
Одного дня Карліто глянув на дзьоб Тіппі й перелякався. Адже цей птах може його з’їсти! Кролик швиденько сховався за машинкою. Тіппі, витягнувши шию, лише крадькома зиркала на Карліто.
– Що сталося? – запитала. – Чи мені теж треба сховатися?
– Йди геть! – верескнув Карліто.
Тіппі здивувалася. Чому Карліто раптом так розлютився на неї?
– Чи я тебе чимось скривдила? – заридала вона, й по її щоках потекли сльози. – Я думала, що ти мене любиш.
Коли Карліто почув плач Тіппі, зрозумів, що він помилився. Вийшов з-за автомобіля й попросив у подруги пробачення.
Наступного дня Карліто й Тіппі зупинилися, щоб напитися з озерця свіжої води. В певний момент над озером почав ширяти колами орел.
Друзі швиденько сховалися в очереті й не виходили звідти, поки орел не полетів геть. Карліто весь тремтів:
– Ще трохи, здається, й нам був би кінець, – сказав, – адже орли – найнебезпечніші створіння на світі!
У цю ж мить Тіппі глянула у воду.
– Карліто! – вигукнула. – Я – теж орел!
Карліто захитав головою.
– Це неправда, – сказав. – Ти – моя найліпша подруга. Ти просто схожа на орла. Зрештою, я також подібний на кролика, а насправді – принц!
Кінець подорожі
Врешті друзі дісталися до замку.
– Тут зовсім не так, як я собі уявляв, – сказав Карліто. – Ніхто мене не вітає.
Тіппі й Карліто трохи розчаровано глянули одне на одного.
– Ну що ж, – зітхнув Карліто. – Думаю, що добре було б увійти й познайомитися з принцесою.
– Я залишуся тут, – сказала Тіппі. – Тепер я вже досить велика, щоб захистити себе.
Карліто зі сумом глянув на свою найліпшу подругу.
– Мені тебе бракуватиме, – промовив тихо.
Тіппі обережно нахилилася й поцілувала його в щоку.
– Застрибуй мені на спину, – запропонувала. – Перенесу тебе через мур замку.
По другому боці муру, посеред подвір’я, був великий фонтан.
– До побачення, Тіппі! – крикнув Карліто, падаючи у фонтан. Потім здивований виплив на поверхню.
Побачив сотні кроликів, жабок і лисичок, білочок та інших звіряток, які ходили навколо подвір’я.
– Що ти тут робиш, малий? – запитала жаба.
– Я – принц, – відповів Карліто. – І приїхав сюди, щоб познайомитися з принцесою.
Всі навколо нього вибухнули сміхом.
– Займай чергу, красунчику, – сказав якийсь лис, показуючи кудись пальцем. – Будеш 433-м.
Карліто раптом відчув себе дуже маленьким і самотнім.
“На світі так багато принців, – подумав. – Може, я не хтось особливий, а лише маленький кролик”.
Одна з найстарших жаб помітила, що Карліто почувається нещасним.
– Це місце не для тебе, – сказала кроликові. – Ходи зі мною, я покажу тобі таємний хід, яким зможеш вийти із замку.
Жаба стрибнула у воду й попливла вузьким тунелем.
Невдовзі Карліто знову сидів за кермом свого автомобіля. Зі всіх сил почав крутити педалі, щоби якнайшвидше дістатися додому.
Коли з’їжджав крутою дорогою в долину, почув скрегіт і удар. Одразу зрозумів, що злетів ланцюг. Вийшов з авто й сів на узбіччі. Раптом побачив якогось птаха, який сидів на верхівці дерева. То була Тіппі!
– Бачу, що принц Карліто потребує допомоги, – сказала Тіппі, всміхаючись.
Карліто потупився.
– Насправді, я не принц, – промовив тихенько. – Я – лише кролик.
– Знаю. Натомість я – справді орлиця. Як ти гадаєш, чи ми можемо й далі залишатися друзями?
– Так! – вигукнув щасливий Карліто. – Ти завжди будеш моєю найліпшою подругою!
За хвилю вони вже були готові вирушати додому. Карліто обв’язав один кінець шнурка навколо Тіппі, а другий прив’язав до бампера. Орлиця замахала крилами й потягнула авто дорогою.
Коли мандрівники наблизилися до луки, на якій жив Карліто, Тіппі зупинилася.
– Думаю, мені слід залишити тебе тут, – сказала ввічливо. – Мені не хотілось би налякати твоїх батьків.
Коли вони знову попрощалися, Карліто зняв свою білу шаль і зав’язав її навколо шиї Тіппі. Він став навшпиньки й сердечно поцілував орлицю в щоку. Потім доволі довго сидів, дивлячись, як птаха, повільно махаючи крильми, щораз дальше віддалялася.
Встав аж тоді, коли орлиця повністю зникла з поля зору. Відтак, радісно підстрибуючи, попрямував додому. Батьки страшенно втішилися, побачивши Карліто. Матуся міцно обняла його, а всі товариші прийшли, щоб почути розповідь про його мандрівку.
– Де ти був, що з тобою сталося? – запитав батько.
– Я знайшов замок і переконався, що насправді я не принц.
Потім Карліто всміхнувся й тихо додав:
– Та все ж я знайшов чудову принцесу.
* * *
Карліто – це образ дитини, яка відмовляється від родинного тепла, затишку й дитячих мрій, відповідаючи на виклик дійсності. Саме завдяки цьому відкриває свою ідентичність і налагоджує стосунки з іншими.
Певна річ, нелегко мати друзів тому, хто вважає себе “принцом”.
Щоби знайти справжніх друзів, треба трохи помандрувати разом з ними й зрозуміти, що відмінності, наявні між нами, не перешкоджають цьому. Адже кожен вносить у стосунки з іншими людьми оригінальний, цінний дар власної особистості.