Наступні етапи

Роздуми про виховання дітей

Наступний етап розвитку дитини – 7-10 років (рамки періодів, звичайно, можуть коливатися на рік-два і більше залежно від особливостей дитини та її батьків). Дитина стає маленьким дорослим, вже може відповідати за свої вчинки. Але в сенсі сімейного виховання за виразом одного фахівця настає “мертвий сезон”. Стосунки між хлопчиками і дівчатками в цей час зазвичай дуже напружені, вони один одного недолюблюють.

Хоча і бувають випадки залицянь у цьому віці, але, як правило, все ж хлопчики і дівчатка віддаляються один від одного, щоб потім знову зустрітися вже в новій якості – хлопців і дівчат. Це час навчання і накопичення досвіду.

У наступний період – 11-14 років – у підлітків (у дівчаток трохи раніше, у хлопчиків пізніше) з’являється знову зацікавленість проблемами статі. Починаються серйозна закоханість, глибокі симпатії. До кінця цього періоду підлітки починають усвідомлювати себе дорослими, дівчатка стають дівчатами, а хлопчики – хлопцями.

Але в усій своїй силі романтичний період першого кохання настає пізніше – до 14-18 років. У цей період дуже важливо допомогти молодим людям розібратися у своїх почуттях, важливо, щоб перед їх очима був високий ідеал чистої любові. Знову повторю, що цей період саме романтики. Це дуже важливо, бо часто тільки піднесена романтика цього віку уберігає молодих людей від багатьох помилок. Але цей піднесений настрій можна і знищити. Будь-що, навіть випадкова зустріч з вульгарністю, переглянутий еротичний епізод фільму, побачене порнографічне зображення може вбити в молодій людині здатність любити, здатність бачити в об’єкті своєї любові незвичайну казкову принцесу, майже ангельську істоту. А тільки при такому ставленні до своєї дівчини хлопчина готовий жертвувати собою, йти на подвиг заради коханої.

Про що необхідно говорити з підлітками? Передусім потрібно показати відмінність істинної любові від закоханості. Якщо любов – це глибокий зв’язок, який з’єднує двох людей на всіх рівнях буття (тіло, душа, дух), то закоханість – це просто почуття любові, що народжується. Почуття може легко пройти, з чим і стикаються більшість закоханих. Почуття швидко притупляються з часом, до них звикають. Для підтримки емоційної насиченості закохані завжди йдуть вперед, збільшуючи “дозу” спілкування. Спочатку перша прогулянка хвилює серце, але незабаром цього мало. Перший дотик. Перші обійми. Перший поцілунок. Ще небагато і далі йти вже нікуди. Закохані дивляться, як остигають їх почуття, і кажуть: “Любов пішла!” А її і не було. Справжня любов тиха, скромна, при ній немає бурхливого виявлення почуттів. Вона просто є. Є зв’язок між людьми, які люблять і постійно її відчувають. Як мати відчуває своє дитя, незважаючи на тисячі кілометрів, що відділяють її від нього, також і між люблячими один одного чоловіком і дружиною є цей непомітний, але дуже міцний зв’язок.

З підлітками потрібно говорити про те, як правильно вибирати свою половину. Тут можна дати пораду молодим людям вибирати не собі чоловіка чи дружину, а батька чи матір для своїх дітей. “Чи хочу я, щоб ця дівчина була матір’ю моєї дочки, і моя дочка була схожа на неї?” Багато хто про свою дівчину відразу скаже: “Ой, ні-ні-ні! Моя дочка має бути милою, з довгим в’юнким волоссям, скромної поведінки і працелюбною”. От таку маму і потрібно шукати для своєї дочки.

З підлітками потрібно говорити про те, як міняються стосунки між чоловіком і жінкою, у міру того, як вони проходять основні три стадії: жених і наречена, чоловік і дружина, батько і мати. Жених і наречена – це поки що чужі люди, а тому вони ховають усі свої недоліки. Чоловік і дружина – це вже близькі люди, причому дружина ближча, ніж мати, а чоловік ближчий, ніж батько. І якщо ми не соромимося своїх близьких родичів, то після медового місяця, подружжя не соромиться один одного. У перші два-три роки подружжя стільки дізнається один про одного раніше невідомого, що більшість розлучень стаються якраз через два-три роки спільного життя. Але навіть якщо стосунки між чоловіком і дружиною встановилися прекрасні, вони ще далекі від досконалості. Адже можна любити один одного за принципом: “Ти – мені, я – тобі”. Справжня любов може проявитися тільки тоді, коли двоє навчаться разом любити третього, тобто коли в сім’ї з’являються нові члени сім’ї, і подружжя стає батьком і матір’ю.

З підлітками потрібно говорити про те, хто має бути головою сім’ї, про те, яким має бути чоловік, щоб стати справжнім головою сім’ї, і про те, якою має бути жінка, щоб стати хранителькою домівки. Зазвичай розмова про те, що чоловік має бути головою сім’ї сильно зачіпає сучасних дівчат і доводиться старанно їм пояснювати цю проблему. Потрібно чітко розділяти два поняття – “голову” і “деспота”. Чим вони відрізняються? Коротко можна сказати так: голова – відповідає за все, що відбувається, і винен в усьому. А деспот, навпаки, – ні за що не відповідає, і в нього винні всі навколо.

Якщо людина спіткнулася, хто в цьому винен: голова чи нога? Ясно, що голова. У неї є очі, які повинні дивитися під ноги на дорогу, у неї є розум, який повинен вибирати безпечнішу дорогу. У неї є вуха, які слухають, чи не їде поруч автомобіль. От чоловік і має бути такою головою і відповідати за все.

Невелика ілюстрація для того, щоб зрозуміти, чим голова відрізняється від деспота. Чоловік і дружина збираються в подорож. Дружина довго перебувала біля дзеркала, підбираючи вбрання, вони спізнилися на автобус і, отже, на потяг або літка. Хто винен? Звичайна відповідь: дружина. Неправда! Винен чоловік! Дивіться самі: він же знав, що дружина любить довго збиратися, вибираючи вбрання. Йому від Бога даний ясний розум, здатність тверезо міркувати і все прораховувати. Що ж він не скористався своїми здібностями і не здогадався призначити час виходу з дому на півгодини раніше? Що ж не прорахував усі можливі промахи? Чоловікові дана жорстка воля. Чому ж він не скористався нею, щоб вчасно не відірвати дружину від дзеркала? Чоловік не так сильно захоплюється почуттями. Що ж він піддався почуттям, був зворушений і розчулювався своєю красунею-дружиною, яка красувалася перед дзеркалом? Винен лише він!

Якщо чоловік – справжній голова сім’ї, то він не докорятиме дружині в їх запізненні, а винитиме себе. Деспот же в істериці кричатиме на дружину, яка провела зайві півгодини біля дзеркала і взагалі винна в усіх його бідах.

Тому, коли Церква каже, що чоловік – голова сім’ї, то це не стільки грізне нагадування жінці про її рабство, скільки попередження чоловікові про те, яким він має бути, щоб дружина вважала його головою. Таких чоловіків зараз залишилося не так вже багато, а підкорятися самодурові-деспотові – це дійсно жахливо.

З дівчатами на шкільній лаві обов’язково потрібно говорити про особливе сімейне покликання жінки. Якщо чоловік – це зовнішній захист сім’ї, то все, що всередині сім’ї залежить від жінки. Тут переоцінити її роль неможливо.

Перше покликання жінки – це бути дружиною, супутницею і помічницею чоловікові.

Без надійного тилу не звершується жодна перемога. Також і в сім’ї практично жодне досягнення чоловіка не було б можливим без жінки. Дружина є не просто помічником, але і натхненником чоловіка. Буде дружина постійно сварити чоловіка – не буде йому життя, і ніколи не стане чоловік ні хорошим працівником, ні хорошим хазяїном, бо всі його душевні сили витрачатимуться на те, щоб впоратися з образою, перебороти своє обурення. Мудра дружина житиме проблемами чоловіка, в усе вникатиме, усе бачитиме, хвалитиме, заохочуватиме і надихати.

Друге покликання жінки – бути матір’ю.

Життя матері не має нічого спільного з монотонною одноманітною працею, коли не бачиш нічого окрім плити і чотирьох стін, як вважає багато хто. Кожен день її життя – це відкриття, кожен день міняються діти, а з ними міняється сама жінка. От народжується дитина і мама стає людиною, яка повинна навчити усьому свою дитину, навчити її бачити цей світ. За цей один період дитинства своєї дитини мати проживає ціле життя. От дитина пішла в школу, і мама стає учителем молодших класів. От дитина переходить у середні класи і мама стає і учителем літератури, і математиком, і фізиком. От дитина вступає в підлітковий період і знову тут мама освоює нелегку працю психолога.

Багато хто вважає, що праця жінки в сім’ї, – це щось дуже просте, можна сказати примітивне: помити, попрати, попрасувати, ніс утерти, домашнє завдання перевірити – от і все. Для цього університетів закінчувати не потрібно. Але материнська праця – це дуже висококваліфікована праця. Адже, виховання людини – це вище з мистецтв. Художник бере бездушні предмети і робить з них витвір мистецтва. Але кожна мати працює з найважчим – з людською душею, яка має свободу. Виховати хорошу людину – це не легше, ніж зробити наукове відкриття. В обох випадках довгі роки проб і помилок, а найголовніше – праці.

Монотонна одноманітна праця зазвичай протиставляється творчій праці, коли людина щось постійно вигадує, пробує, знаходиться в постійному пошуку рішень. Але тоді можна точно сказати, що немає більш творчої праці, ніж праця материнська.

Дивно, що перебування матері вдома розцінюється іноді, як небажання жінки працювати. А насправді все навпаки. Багато жінок втікають на роботу із сім’ї просто через те, що на роботі легше. Легше, по-перше, бо на роботі людина сидить від цих до цих, а потім вільна. А мати не може бути вільна від своїх дітей ніколи. Матір’ю вона залишається 24 години на добу. По-друге, на роботі жінка виконує певні обов’язки, а вдома їй доводиться віддавати не лише свої сили, але і саму себе, свою любов і турботу. Це вимагає напругу всіх сил – і тілесних, і душевних, і духовних.

Це просто фізична і емоційно дуже напружена робота. Можна собі уявити таку картину. Мама сидить і вчить уроки із старшим, який пішов у перший клас. Поруч сидять ще двоє: одному (чотирирічному) потрібно намалювати машину, щоб він її розмальовував, другого нагодувати з ложки, бо ще не вміє самостійно їсти. А при цьому потрібно вміти бачити настрій і стан кожного з дітей, не забувати про чоловіка, стежити за порядком в оселі, не запускати себе. Хіба це не складна праця, яка не під силу багатьом чоловікам?

Хоча материнська праця і нелегка, але в той же час вона дуже радісна. Лише вона робить жінку по-справжньому щасливою. І дуже хотілося б, щоб вже в шкільному віці дівчата усвідомлювали своє сімейне покликання.