Висновки

Батько любить дитину складною і, на перший погляд, незрозумілою любов’ю, бо вона нерозривно пов’язана з болем. Її символом є рана, якої він завдає дитині.

Батько добровільно підштовхує дитину до нелегкого кроку – до відмови від усемогутніх прагнень, роблячи тим самим її здатною жити в реальному світі, допомагаючи їй прийняти ті умови, які дають змогу досягти успіху й реалізуватися.

Таким є сенс випробування, крізь яке він змушує пройти дитину, заохочуючи її погодитися з дійсністю, не втікати від відповідальности й підпорядкуватися моральним правилам.

Пристосуватися, мужньо пережити жертву, ділом довести свою повноцінність, визнати власну відповідальність, узяти на себе вину – це тільки окремі психологічні елементи, з яких складається онтологічне визнання реального існування межі, власної скінченности.

Батьківський підхід вимагає великої відваги, оскільки веде до неминучого розчарування дитини. Погоджуючись із тим, що перед лицем випробування – перед лицем того, що слід зробити, – дитина проявить свої обмеження (прикрі, дратівливі чи нестерпні риси свого характеру, схильність маніпулювати людьми, пристосовувати дійсність до своїх потреб), батько відмовляється думати про неї ліпше, ніж вона на те, насправді, заслуговує. Хоча його це болить, та все ж він готовий сприймати її такою, якою вона є, замість того, щоб уявляти собі, що вона гідна завищеної оцінки.

Батько змушує дитину пройти крізь випробування, затамувавши подих: кожному татові (й кожній мамі) знайомий той важкий момент, коли “треба сказати дитині щось неприємне”, відкрити їй очі на дійсність, відмовитися виконувати прохання, залишити її віч-на-віч з важким завданням, – і все це для її ж добра.

Він знає, як важко дитині підпорядкуватися правді й справедливості, прийняти ті умови, які зроблять з неї ліпшу людину. З безконечною, мовчазною ніжністю батько бере участь у споконвічній боротьбі добра зі злом, яка потай триває й у дитячому серці, так само, як у серці кожної людини.

У глибині душі батько надіється, що дитина “добре сприйме” його прохання, що погодиться на необхідні жертви, довірившись його словам і не перестаючи вірити в його любов.

Вроджена віра в цінності – привілей чоловічости, – яку батько сприймає як упевненість у тому, що має вагому причину не оберігати дитину від неминучих труднощів, робить його нечутливим до можливих сумнівів дитини щодо його любови. Ці сумніви становлять набагато серйознішу загрозу для жінки, яку проймають аж до самих основ.

Люблячи правду й справедливість, батько не вагається під тиском психологічного дискомфорту й почуття вини, які виникають у нього внаслідок його діяльности задля добра дитини. Він знає, що діючи таким чином, не “вбиває” дитину, а робить її ліпшою.

Близькість і розуміння дружини, яка не заперечує, щоби він робив те, що правильне, дозволяє йому почуватися менш самотнім, виконуючи це нелегке завдання. Вона теж розуміє та сприймає його дії, і навіть простим мовчанням надає йому неоціненну підтримку.

Таємниця батьківської любови полягає в тому, що кожен з батьків робить щодня: просить про довіру дитини і (часто) отримує її, навіть якщо в конкретний момент це означає просити про зусилля й відмову від чогось.

Це прохання породжує в дитини віру в те, що життя, в основному, є добрим, навіть якщо не все в ньому легко; зберігає її віру в його, здебільшого, позитивний характер; дає їй змогу відчути міць зв’язку, утвореного любов’ю, яку не змогло знищити випробування болем; робить її здатною протистояти навіть смерті (абсолютній межі), не перестаючи вірити обітниці.

Саме віра робить батьківство гарантією, яка не є ілюзією; гарантією, що життя багато обіцяє та, здебільшого, є добрим.

Опираючись на таку силу, батько, у той момент, коли свідомий того, що завдає дитині болю, плаче невидимими сльозами. Він хотів би вберегти сина чи дочку від випробування, у нього розривається серце, але мусить бути сильним, мусить беззастережно довіритися своєму переконанню, своїй вірі в те, що так має бути.

І, часто незважаючи на нерозуміння инших, робить те, що повинен.

Цей обов’язок, власне, і є цілою його любов’ю.