ЗАЧАРОВАНІ ПТАХИ

Може, я ніколи більше не побачу яблуневого цвіту, зелених шумливих дерев і м’якої трави. Бо я їхав до країни, де не було жодної квіточки, де не могли рости ні дерева, ні трава.

Ми їхали крізь ніч. Їхали дуже довго. Скоро осяяний місячним світлом ліс залишився позаду нас, і ми пірнули в темряву. Місячне світло погасло, земля стала кам’яниста й тверда, навкруги здіймалися голі скелясті кручі. Вони підступали дедалі ближче, і зрештою ми опинилися на вузенькій темній стежці між двома високими чорними горами.

– Якби ця стежка була не така темна, – сказав Юм-Юм, – якби ці гори були не такі чорні, а ми не такі малі й самітні! Стежка йшла закрутами, і здавалося, що за кожним із них на нас чигало безліч небезпек. Мірамісові здавалося те саме. Він увесь тремтів і намагався повернути назад. Та я міцно тримав повід і змушував його йти далі. Стежка ще повужчала. Темні гори обабіч неї повищали. Темрява стала ще густіша. Нарешті ми досягли місця, схожого на браму, – вузенької ущелини між скелями. А за нею залягала пітьма, чорніша за всю пітьму світу.

– Країна Чужинецька, – прошепотів Юм-Юм. – Це вхід до Країни Чужинецької.

Міраміс завзято опирався. Він ставав дибки й так іржав, що нам важко було слухати його. Ми чули тільки те страхітливе іржання. Бо за ущелиною була глуха пітьма. Глуха, а однаково небезпечна. Вона чигала на нас. Тільки й чекала, щоб ми проїхали в ущелину.

Я знав, що мушу їхати в ту пітьму. Але вже не боявся. Тепер, коли я довідався, що мені тисячі й тисячі років тому визначено проїхати в ту темну ущелину, я посмілішав. Адже це моя доля. Може, я й не повернуся з цієї мандрівки, та однаково такого страху, як перше, у мене вже не було. Я погнав Міраміса в пітьму. Кінь збагнув, що я не дозволю йому повернутися назад, тому блискавично проскочив крізь вузьку браму й помчав далі темними шляхами Країни Чужинецької. Ми їхали крізь ніч, нас огортала чорна пітьма, ми не знали, куди нас веде дорога. Та зі мною був Юм-Юм.

Він сидів позаду, міцно тримався за мене, і я любив його, як ніколи. Бо я був не сам, я мав із собою друга, як і визначено тисячі років тому. Я не знав, скільки ми їхали пітьмою. Може, недовго, а може, багато годин. Чи, може, тисячі й тисячі років, принаймні нам так здавалося. Ми їхали, наче вві сні, наче в кошмарному сні, від якого прокидаєшся з криком і ще довго нажахано тремтиш.

Але то був не сон, від якого можна прокинутися. Ми все їхали та їхали і не знали куди. Не знали, скільки здолали шляху. Просто їхали крізь ніч. Зненацька Міраміс зупинився. Ми досягли озера. І воно було страшніше за найстрашніший сон. Мені часом снилося, що переді мною розлягається велика чорна вода. Але ні я, ні жодна людина на світі ніколи не бачили уві сні такої води, як та, що з’явилася перед моїми очима. То була наймертвіша, найчорніша вода на світі.

Круг озера здіймалися тільки високі чорні голі скелі. Над водою літало багато птахів: їх не було видно, тільки чутно. Я зроду не чув нічого сумнішого за їхній крик. О, як мені було їх шкода! Вони ніби благали допомоги. В їхньому крикові бриніла розпука і ридання.

На другому боці озера, на найвищій скелі стояв великий замок. У ньому світилося лише одне вікно. Воно скидалося на лихе око, жорстоке, небезпечне, моторошне око, що дивилося на нас із ночі і бажало нам зла.

Замок лицаря Като! Там, на другому боці чорної води, мешкав мій ворог, і я приїхав сюди, щоб стати з ним на герць. Лихе око, що дивилося з-за озера, вжахнуло мене, хоч я твердо поклав собі не боятися. Але ж як я, такий малий, міг перемогти лихого, жорстокого лицаря Като?

– Тобі потрібен меч, – сказав Юм-Юм.

Тільки-но він вимовив ці слова, як ми почули, що поблизу хтось жалібно стогне.

– Ох… ох… я помираю з голоду, ох… ох!..

Я розумів, що небезпечно йти на голос того, хто там стогнав. Бо то могла бути пастка. Але я подумав собі: хай буде, що буде, а я підійду до нього й подивлюся, може, йому справді потрібна допомога.

– Треба глянути, хто то, – сказав я Юм-Юмові. – Треба допомогти йому.

– Я піду з тобою, – мовив Юм-Юм.

– А ти, Мірамісе, постій тут, – сказав я і погладив коня по лобі.

Він боязко заіржав.

– Не бійся, ми скоро повернемось.

Той, що стогнав, не міг бути далеко, та однаково ми ніяк не знаходили його в темряві. Аж ось почувся його голос:

– Ох… ох… Я помираю з голоду, ох… ох!..

Ми наосліп рушили туди, звідки долинав стогін, спотикаючись у темряві об каміння й раз по раз падаючи, і врешті натрапили на стару хатину. То була маленька хижка, що давно вже завалилася б, якби не спиралася на скелю. Віконце в ній тьмяно світилося, тож ми тихенько підійшли до нього й зазирнули всередину. Там сидів старий, худий, розпатланий дідок і стогнав:

– Ох… ох… я помираю з голоду, ох… ох!..

Ми зайшли до хатини. Дідок зразу замовк і витріщив на нас очі. Ми стояли за порогом, а він перелякано дивився на нас, наче ніколи не бачив таких, як ми. Потім звів худі, немічні руки, немов хотів оборонитися від нас.

– Не робіть мені кривди! Не робіть мені кривди!

Я сказав, що ми не прийшли кривдити його.

– Ми почули, що ви голодні, і прийшли дати вам хліба. Я відломив шматок хліба від того буханця, що мені дала ткаля, і простяг старому. Він дивився на мене так само, як і перше. Я підніс йому хліб ближче до рота, але він ще дужче злякався, наче подумав, що я хочу заманити його в якусь пастку.

– Беріть, – сказав я. – І не бійтеся.

Старий обережно простяг руку і взяв у мене шматок хліба. Спершу він потримав його в долонях, тоді понюхав. І заплакав.

– Це справді хліб, хліб, що втишує голод, – прошепотів він. Старий почав їсти. Я зроду не бачив, щоб хтось так жадібно їв. Сльози котилися в нього по щоках, а він усе їв і їв. Доївши хліб, він визбирав усі крихти, до найменшої, і аж тоді підвів на нас очі й запитав:

– Звідки ви прийшли? Де є такий хліб? Заклинаю вас голодними днями, скажіть, звідки ви прийшли?

– Ми прийшли з Країни Далекої. Там є такий хліб, – відповів я.

– Чого ви сюди прийшли? – пошепки спитав старий.

– Щоб стати на герць із лицарем Като, – відповів я.

Тільки-но я сказав це, як старий зойкнув і впав зі стільця. Скотився додолу, мов сірий клубочок, і поплазував до наших ніг. Тоді злякано звів на нас примружені очі й прошепотів:

– Повертайтеся назад, поки не пізно!

– Я не повернуся назад, – відповів я. – Я прийшов, щоб стати на герць із лицарем Като.

Я сказав це врочисто і чітко. Навіть ім’я лицаря Като вимовив чітко, як тільки міг. Старий перелякано дивився на мене, ніби чекав, що я зараз упаду мертвий.

– Ох… ох… Мовчи! – простогнав він. – Кажу тобі мовчи й тікай, поки не пізно!

– Нікуди я не тікатиму. Я прийшов, щоб стати на герць із лицарем Като!

– Цить, – прошепотів старий, переляканий до смерті. – Кажу тобі цить. Бо почують вивідувачі. Може, вони вже підслуховують.

Старий пошкутильгав до дверей і боязко причувся. Вивідувачі можуть бути і тут, і всюди. Вивідувачі нишпорять скрізь.

– Вивідувачі лицаря Като? – спитав я.

– Тихо, синку, – прошепотів старий. – Хіба тобі не дороге життя? Не можеш помовчати?

Він сів на стілець і замурмотів, киваючи головою:

– Так, я не вигадую. Скрізь нишпорять його вивідувачі. І вдень, і вночі. Завжди і скрізь.

Він простяг руку, поклав мені на плече і знов зашепотів:

– Заклинаю тебе своїми голодними днями, не довіряй нікому, кажу! Бо можеш зайти до когось… подумати, що то друг, а то буде ворог. Він зрадить тебе. Не довіряй нікому, кажу! Не довіряй і мені. Звідки ти знаєш, що я не нацькую на тебе вивідувачів, тільки-но ти вийдеш із моєї хати?

– Я не вірю, що ви нацькуєте їх на мене, – сказав я.

– Не будь такий певний, – прошепотів старий. – Ніколи не будь такий певний! – На мить він задумався. Потім озвався знов: – Ні, я не нацькую на тебе вивідувачів. Є ще в цій країні люди, що не хочуть бути зрадниками. І є ще такі, що кують зброю.

– Нам потрібна зброя, – сказав Юм-Юм. – Mio потрібен меч. Старий нічого не сказав. Він підійшов до вікна й відчинив його. З боку озера долинув скорботний крик птахів. Здавалося, що це хтось плаче темної ночі.

– Послухай, – звернувся старий до мене. – Послухай, як вони журяться! Невже й ти хочеш стати таким скорботним птахом?

– А що це за птахи? – спитав я.

– Вони зачаровані, – прошепотів старий. – І ти знаєш, хто їх зачарував. І знаєш, що чекає того, хто не кориться лицареві. Його слова дуже зажурили мене. Виходить, це не справжні птахи, а брати Нонно, і сестра Їрі, і доня ткалі, і багато інших, кого вкрав лицар Като й перетворив на птахів. О, я неодмінно стану з ним на герць, хоч би що!

– Mio потрібен меч, – ще раз сказав Юм-Юм. – Як він стане на герць без меча?

– Ви сказали, що тут є люди, які кують зброю, – мовив я.

Старий глянув на мене майже сердито.

– Ти не боїшся втратити своє молоде життя?

– Де живуть ті, що кують зброю? – замість відповісти йому запитав я.

– Тихо, – мовив старий і квапливо зачинив вікно. – Тихо, бо можуть почути вивідувачі!

Він підкрався до дверей і притулив до них вухо.

– Наче нікого немає. Та однаково не можна бути певним. Вивідувачі нишпорять скрізь.

Потім старий нахилився до мене і прошепотів мені в саме вухо:

– Підеш до Зброяра й передаси йому вітання від Ено. Скажеш, що тобі потрібен меч, який розтинає камінь. І скажеш, що ти лицар із Країни Далекої. – Він довго дивився на мене, тоді додав: – Адже ти приїхав із тієї країни, правда?

– Правда, – замість мене відповів Юм-Юм. – Міо – лицар і королевич. Королевич Міо з Країни Далекої. І йому потрібен меч.

– А як утрапити до Зброяра? – спитав я.

– Він живе в найглибшій печері найчорнішої гори, – відповів старий. – Дорога туди лежить через Мертвий Ліс. А тепер іди! Він знову підійшов до вікна й відчинив його. І звідти, з боку озера, я знов почув у темряві скорботний крик птахів.

– А тепер іди, королевичу Міо! – ще раз сказав старий. – Я тут уболіватиму за тебе, щоб тобі пощастило. Та, може, вже завтра вранці я почую над озером квиління нового птаха.