Спроба пограбування

Коли вони підходили до музею, розташованого посеред міського парку, годинник на вежі костелу вибивав четверту годину дня.

Ранній осінній вечір накрив місто великим чорним капелюхом. Головний зал новолипківського музею ще тонув у світлі, коли в ньому саме з’явився портьє і, брязкаючи ключами, почав гасити чергові лампи. Він робив це щодня, коли старий годинник показував вісімнадцяту годину. Проминаючи картину Бонавентури Ляпки, яка висіла на чільному місці, портьє спинився коло неї на якусь мить, і його лицем майнуло щось схоже на хитрувату посмішку.

Загасивши світло в залі, він почалапав у коридор, що вів до виходу, і, глибоко зітхнувши, сів на велику, багато оздоблену скриню поблизу дверей.

– Ох, старість-старість! Людина стомлюється щораз швидше! – пробурмотів голосно і тихо обернув ключ, що стирчав у замку.

Тоді ще трохи понарікав на свої болячки і з тією ж хитрою посмішкою, з якою дивився на картину Бонавентури Ляпки, подріботів до виходу. За мить заскрипіли двері, скреготнув ключ – і в музеї запанувала тиша.

Але ненадовго. За кілька хвилин у старовинній скрині почало діятися щось дивовижне. Спершу в ній почувся якийсь шелест, постукування, потім затріщало віко, ніби хтось намагався підняти його зсередини. Це потріскування повторилося декілька разів, і врешті зі скрині вирвалася добірна лайка і долетіли слова:

– Зачинив мене! Той стариган мене замкнув!

* *

Десь приблизно в той самий час перед будинком зупинилася запряжена кіньми бричка, з якої зіскочили троє чоловіків і пес. Одним із прибулих був детектив Носик, другим – директор музею, а третім – поліціянт Бузьок.

Псом, звісно, був Куба. Навперейми вечірнім гостям із-за дерева вийшов старий портьє і коротко сказав:

– Уже по всьому.

– Пташка в клітці? – запитав Носик.

– Гадаю, що так. Я не перевіряв, але чув якийсь шурхіт, коли замикав на ключ.

– А той другий що?

– Пішов собі. Так, як казав наш інспектор.

– Він часом не казав, куди йде?

– Ні.

– Добре. Ви чудово впоралися.

Портьє аж почервонів, а пан Носик звернувся до всієї трійці:

– Шановні! Від цієї миті забудьмо, хто ми в щоденному житті, і поводьмося, як досвідчені злодії.

– Як злодії? – вирвалося в обуреного Смичка.

– Так, – підтвердив Носик. – Як злодії.

Директор скорчив кумедну міну.

– Перепрошую, – бовкнув, – але я щось не дуже розумію…

– Зараз я вам усе поясню! – пан Амвросій трохи стишив голос і вів далі: – Злочинці, з якими ми маємо справу, дуже спритні. Принаймні один із них нажив собі такої слави. Якщо ми звинуватимо їх у намірі викрасти картину Бонавентури Ляпки і не зможемо цього довести, вони викрутяться. Коли той, що зараз сидить у скрині, зорієнтується, хто ми, то, напевне, розповість нам на своє виправдання якусь із заздалегідь підготованих небилиць. Що хтось замкнув його задля жарту чи що це був дурнуватий заклад або вигадає іще щось. І що тоді? Саме тому ми мусимо підступом виманити в нього зізнання. Мусимо довідатися, де на нього чекає спільник, керівник цієї вилазки. А підступ полягатиме якраз у тому, що ми самі будемо вдавати з себе злодіїв.

– Геніально придумано! – вигукнув Вінсент Смичок захоплено. – Геніально!

Потім відбулася невеличка репетиція спектаклю, який невдовзі слід було зіграти в музеї. Пан Амвросій розподілив ролі, роздав вказівки, як поводитися, а Куба сидів збоку і, уявляючи собі зустріч із замкненим у скрині злодієм, ще раз прокручував у голові розмову, підслухану в барі «Жирна кістка». Йому видавалося, що знову бачить нахилені над столом обличчя і чує слова, які там лунали.

* *

– У мене ідея, Пончику! – мовив вищий зі злодіїв, якого Носик щойно назвав керівником вилазки. – У коридорі музею стоїть скриня. Велика старовинна скриня. Досить лише непомітно до неї прослизнути – і Ляпка буде наш.

Злодій, названий Пончиком, явно не вирізнявся багатою уявою і не міг зрозуміти, що спільного має скриня із Ляпкою.

– Як це: «Досить непомітно прослизнути – і Ляпка буде наш?» Геть нічого не розумію, – визнав він із наївною щирістю.

Шеф, який – як виявилося згодом – мав кумедне прізвисько Шпичка, усміхнувся з розумінням і почав пояснювати:

– Мій план такий: надвечір я увійду до музею і забалакаю з портьє. Спочатку біля входу, а далі подамся за ним до залу. Буду йому плести всякі небилиці про те, як я обожнюю картини і не можу без них жити.

– Гадаєш, він тобі повірить? – засумнівався Пончик. – Ти зовсім не схожий на того, хто не може жити без картин.

Шпичка зручніше вмостився в кріслі.

– Не схожий, кажеш? Коли я, братику, поголюсь, напахчуся одеколоном і зав’яжу краватку, то зможу видати себе навіть за професора.

Це вихваляння розвеселило Пончика.

– Професор Шпичка! – він аж зайшовся сміхом. – Ой, умираю!

– Закрий рота, Пончику, і слухай уважно, бо зараз як мені урветься терпець – буде тобі непереливки!

Солоденький голос Шпички був такий загрозливий, що сміх Пончика негайно вщух.

– Ну добре, добре, – пробурмотів він. – Кажи вже далі.

– Зараз. То на чому я спинився?

– На тому, що плестимеш портьє всілякі небилиці, – нагадав йому Пончик.

– А, так! Отож я плестиму йому нісенітниці, а ти за той час проберешся в коридор, підійдеш до тієї старовинної скрині, піднімеш віко і залізеш досередини. Вкладешся в ній, як у ліжечку, замкнешся і почекаєш до вечора.

Міна Пончика цієї миті й близько не нагадувала філософської.

– А нащо мені чекати до вечора?

– Та щоб вкрасти картину! – рознервувався Шпичка.

– А чи не міг би ти трохи ясніше?..

– Міг би. Тож посидиш, а точніше – полежиш у тій скрині до закриття музею. І коли портьє замкне все те майно й залишить свій пост, тоді вилізеш зі скрині, знімеш зі стіни того нашого Ляпку, загорнеш його в ганчір’я і принесеш до мене. Місце зустрічі я призначу пізніше.

– Я тебе розцілую із вдячності, якщо ти мені скажеш, як я вийду з музею, якщо двері будуть замкнені, – здобувся на недоладний жарт Пончик.

Шпичка шанобливо поглянув на нього.

– Мудре запитання, Пончику! Але не був би я Шпичкою, якби не мав на нього готової відповіді. Отож у музеї є запасний вихід, двері якого зсередини замикаються на засув. Досить його відсунути – і дорога вільна.

– А чи не можна ще вдень відсунути засуви й увійти тими дверима вночі? – слушно зауважив Пончик.

– Не можна, – пролунала рішуча відповідь. – Портьє напевно ж перевіряє всі двері, перш ніж піти. Маєш ще якісь сумніви?

Обличчя Пончика вперше набуло осмисленого виразу

– Послухай, Шпичко! – почав він невпевнено. – А що, як мене знайдуть у тій скрині? Усіляке може трапитися. Що тоді?

– Не знайдуть! – відповів Шпичка з непохитною впевненістю. – Навіщо їм у неї зазирати? Але про всяк випадок вигадаємо якесь пояснення. То вже моя турбота!

– То, може, ти сам полізеш у цю старовинну труну, – хитро закинув Пончик, – а я почекаю тебе назовні?

– Чи ти здурів, Пончику? – запитав Шпичка. – Таж у мене метр дев’яносто зросту. Я би мусив скластися, як складаний ножик, щоб у ній поміститися.

– Не виправдовуйся! – махнув рукою Пончик. – Ти ж знаєш, що я влізу до тої коробки.

– І не пошкодуєш! – полегшено зітхнув Шпичка. – За ту мазанину ми отримаємо купу грошей. І розбагатіємо, Пончику!

* *

Куба отямився, бо Амвросій подавав йому знак, що приготування до вистави закінчилось і час заходити досередини. Тож кинув думати про підслухану розмову і рушив за всіма. Перескочив поріг і разом із четвіркою почав скрадатися до скрині. Носик, директор, портьє і поліціянт Бузьок поводилися, немов справжнісінькі злодії. Присвічували собі ліхтариками і розмовляли упівголоса. Однак намагалися, щоб їхні слова долинули до замкненого в скрині злочинця.

– Вона отам у кутку, бачите? – сказав Носик, показуючи на скриню.

– Бачимо, – відповів Вінсент Смичок трохи хрипко, бо думав, що саме так повинен звучати голос злодія, який себе поважає. – Гарні меблі!

– Ґданська робота! – так само захрипів поліціянт Бузьок.

– То берімо її – і дьору! – підганяв Носик. – Добрий злодій довго думає, але швидко діє. Так говорив славнозвісний Фелюсь Калинка, він же – Відмичка.

Вони схопили скриню за ручки, але відразу ж і впустили її.

– Ну й важелезна! – поскаржився детектив Носик. – Послухайте, може, у ній якісь скарби?

– Треба перевірити! – аж підскочив Вінсент Смичок.

– Зараз? – дорікнув йому поліціянт Бузьок. – Шкода часу. Ти забув, що казав Фелюсь Відмичка? Добрий злодій діє швидко. Перевіримо вже на місці.

Вони знову взялися до скрині, і тоді сталося те, на що вони напружено чекали вже кілька хвилин. Усередині щось забрязкало, і звідти почувся слабкий благальний голосок:

– Друзі! У цій скрині сиджу я – Пончик, я працюю на такій самій роботі, як і ви. Відчиніть мене, бо маю тут дещо зробити.

Усі змовницьки переглянулися, а Носик сказав:

– А ти, друзяко, яку тут маєш роботу? Може, ти й на роботі, але на геть іншій, і так дивно стережеш цю комірчину. Ану кажи!

– Та що ти! – розгнівався Пончик. – Я чесний злодій, клянусь грошима. Відчиніть!

– Ви лишень погляньте на нього, які забаганки! – насміхався Носик. – А сам собі не можеш відчинити?

– Не можу! – зойкнув Пончик. – І в тому-то все лихо.

– Чому? Ти захворів? – стурбувався Амвросій.

– Ні, я не захворів. Просто мене тут замкнули. На ключ.

– Хто? – із вдаваним здивуванням запитав детектив.

– Портьє. Той огидний стариган.

Портьє розчервонівся і, якби Носик не стримав його, то кинувся б на скриню з кулаками.

– То він знав, що ти там сидиш? – допитувався Носик.

– Ні. Звідки? Відчиніть нарешті!..

– Хвилиночку! Мушу оглянути замок.

Пан Амвросій схилився над скринею і почав над нею якісь махінації.

– Нічого не вийде, – сказав за мить. – Замок міцний, старовинний, потрібно його спиляти, а в нас нічим. Відімкнемо в безпечному місці.

– Але в мене тут ще є робота, – без угаву скиглив Пончик.

– Не хвилюйся! Робота – не вовк, у ліс не втече, – філософськи зауважив Носик.

– Не жартуй! – благав Пончик. – Я мушу забрати звідси якусь дурнувату картину. Якщо я цього не зроблю, то мій приятель Шпичка розлютиться.

– О, це зовсім інша річ. Треба було відразу сказати про цю картину, – змінив тон Амвросій. – Ми тобі допоможемо. Самі знімемо картину і віднесемо її разом із тобою другові. Тільки скажи, яка це картина і де твій друзяка?

– Не знаю, як вам і дякувати, – розчулився Пончик.

– Дякувати? – великодушно здивувався Носик. – За що? Слід допомагати одне одному в нещасті. Професійна солідарність, брате! Тож яка це картина?

– Найбільша. Вона висить ліворуч. Її намалював якийсь Ляпка чи Плямка.

– Добре, ми її знайдемо. А друг де?

– В «Оселедчиках». Біля вокзалу.

– Тепер уже все одно, – мовив Носик. – Вітек! – гукнув він директору музею. – Вали по картину, а ми підготуємо скриню, щоб винести.

Директор з подиву витріщив очі, але швидко увійшов у свою роль і відповів слухняно:

– Уже робиться, шефе! – підморгнув Носикові, пішов до залу, ніжно поглянув на свою улюблену картину і доповів: – Готово!

– Тоді скриню в руки, а руки в ноги! – командував Носик, якого щораз більше веселила роль шефа злодіїв.

Скриню підняли і з гуркотом затягнули на бричку. Перш ніж вона рушила, Носик відкликав убік поліціянта Бузька і прошепотів йому якісь вказівки. Поліціянт підтакнув і подався до залізничного вокзалу. Тоді Носик із Кубою примостилися на скрині, на якій уже сиділи директор музею та портьє, і коні рушили з місця.

– Уперед! – кинув про всяк випадок Носик, хоча візник чудово знав, куди їхати.