В одному селі жив собі чоловік. Належало те село королю, який мешкав у столиці Іспанії, у Мадриді. Село було дуже далеко від Мадрида і, звісно, король нічого не чув про того чоловіка. Зате він знав, що король живе у величезному палаці, їсть найкращі страви, що подають йому їх на золоті, та має він безліч слуг і всі його бояться, навіть міністри, виряджені в шовки та атласи. «І, звісно ж, на зріст цей король як велетень! – думав селянин. – Якби він не був такий височенний і дужий, то хіба боялися б його люди?»
Одне слово, захотілося селянинові подивитись на короля на власні очі. Тож він прийшов до дружини і каже:
– Маріанно, а чи не піти мені в столицю, подивитися на короля? Що ти на це скажеш?
– Скажу, що ти останній дурень, і не дам грошей на дорогу, – розважливо відповіла дружина. – У нас у домі всього три реали, до зими треба купити і те, і інше, а король обійдеться і без тебе!
Бачить селянин – нелегко з дружиною домовитись. А сам думає: «Немолодий я, а досі короля не бачив. Як зараз не піду до Мадрида, то так і не побачу його!»
Нічого не вдієш, довелося йому вдатися до хитрощів. На другий день він, стогнучи та тримаючись за щоку рукою, підійшов до дружини:
– Жінко, у мене зуб болить! Негайно маю йти до цирульника, щоб він його вирвав!
Дружина знала, що в чоловіка часто болять зуби, та й каже:
– Звичайно ж, піди, не діло це – ось так мучитись!
– Але ж цирульник живе в Мадриді!
– Аж у Мадриді? – здивувалася жінка.
Та тут чоловік впав на землю і почав так стогнати, що дружина не на жарт перелякалася.
– Ось тобі три реали, біжи хутчіш, та скоріше вертайся! – сказала вона.
Селянин схопив гроші та й гайнув щодуху до міста. Йде дорогою, радіє, пісні співає. Але з села до столиці дорога неблизька. Три дні йшов селянин і за цей час проїв майже всі гроші.
Нарешті він прибув до Мадрида, а там гомін стоїть на все місто, усі вулиці заповнені людьми.
– Що таке? Що відбувається? – запитує селянин.
– Король із церкви виходить! – відповідають йому люди.
Чоловік пропхався поближче і побачив, як на паперть виходять придворні, міністри, радники, а далі й сам король!
– Віва! Хай живе король! – закричав народ. А селянин аж плюнув з досади.
– Оце король! – розсердився він. – Дивитися немає на що! І зовсім він не велетень. Щоправда, золота на ньому навішано багато: на грудях – золото, на плечах – золото, на капелюсі, на рукавах – скрізь золото, а зростом такий, як і всі! Теж мені дивина!
Розчарований селянин вирішив перекусити, бо вже саме була обідня пора, та, обнишпоривши кишені, побачив, що в нього залишилось лише півреала. А тут і зуб розболівся. Чоловік зупинився навпроти крамниці пиріжника, а продавець кричить-надривається, на все горло розхвалює свій товар:
– Пиріжки печені, солодкі. Смачніших не буває, за дюжину – півреала!
У селянина при цих словах очі розгорілися: «Оце пиріжки! Ніколи таких не їв! На всі гроші накупив би, та не можна – зуб болить. Не вирву зуба – додому не доїду, а не поїм – охляну!»
Так він стояв й думав, поглядаючи на пиріжки, й не помітив, як підійшли три молоді сеньйори, вбрані в плащі до п’ят і в капелюхи з пір’ям, одне слово – знатні паничі. Побачивши, з яким захватом чоловік дивиться на їжу, сеньйори вирішили з нього посміятися.
– Гей ти, село! – закричали вони. – Скільки пиріжків ти можеш з’їсти за один раз?
– Я? – відгукнувся селянин, не відводячи від пиріжків очей. – Та хоч сотню!
– Сотню? – здивувалися синьйори.
– Так, і ще попрошу!
Паничі заходилися реготати.
– Нізащо не повіримо. Не з’їсти тобі сотню! – крізь сміх сказали вони.
Зав’язалася суперечка. Селянин наполягав, що таки зможе з’їсти сто пиріжків, сеньйори ж торочили своє: «Ніхто не може з’їсти стільки пиріжків за раз, і ти не зможеш».
Врешті паничі запропонували:
– Давай поб’ємося об заклад. Якщо ти з’їси сто пиріжків, ми заплатимо за них.
Винахідливий селянин відразу докумекав, як можна обернути це на свою користь.
– Згода, – сказав він. – А якщо я не з’їм всі пиріжки, то нехай мадридський цирульник вирве мені цього зуба! – та показав їм свій хворий зуб.
– Що ж, починай їсти, дурню, – розреготались сеньйори. – Бути тобі сьогодні без зуба!
Селянин підійшов до пиріжків, неквапливо з’їв одного, другого…
– Третій!.. Десятий! – рахують сеньйори. – Двадцятий!.. Двадцять п’ятий! Та що він, бездонний, цей селюк?
Але чоловік уже наївся. Чи не жарт – з’їсти двадцять п’ять пиріжків з начинкою!
– Вибачте, – каже він сеньйорам, – я програв! Не можу сотню з’їсти.
– Програв! Програв! – зраділи синьйори. – Кличте скоріше цирульника!
А цирульник вже тут як тут зі своїми щипцями. Побачивши його, селянин зробив таку сумну гримасу, що синьйори зареготалися ще голосніше.
– Роззявляй рота! – закричали вони.
Ніби знехотя чоловік відкрив рот, а цирульник вхопився за зуб і давай його тягти. Цирульник тягне, селянин кричить, а сеньйори сміються. Що голосніше кричить, то веселіше вони сміються. Нарешті цирульник вирвав зуба. Сеньйори розплатилися за пиріжки, заплатили цирульнику й кажуть людям, котрі зібралися довкруги:
– Чи бачили ви такого дурня? За якісь пиріжки він попрощався з зубом!
– Та ні, зовсім я не дурень, – відповів селянин. – А ось ви, здається, пошились у дурні, шановні сеньйори.
– Що ти таке верзеш? – здивувались ті.
– Ви платили за пиріжки?
– Платили.
– І цирульнику заплатили?
– Авжеж.
– От і спасибі вам. А зуб у мене й справді болів! А тепер я і ситий, і здоровий. Ви позбавили мене відразу від двох нещасть: голоду і хворого зуба! – сказав селянин, та й пішов своєю дорогою.
А сеньйори насунули капелюхи аж на очі і кинулись навтьоки з площі, аби не чути реготу, свисту і насмішок, що летіли їм навздогін.