Таємничий склеп

Коли я прийшов додому, тітка Джейн глянула на мене вовком.

– Джоне, ти спізнився, – гримнула вона. – Твій обід уже охолов.

Я сирота, змалечку живу з рідною тіткою. Вона була суворою жінкою й рідко випускала мене з дому. Отож тієї ночі я дочекався, поки почую тітчине хропіння з сусідньої кімнати, а потім схопив свічку й нишком вислизнув надвір.

Мене так захопили думки про скарб, що я навіть не боявся, поки не дійшов до цвинтаря. Ось там я й пригадав звуки, що линули з-під церкви, та перекази про привид Чорноборода.

Та коштовності так вабили, що незабаром я опинився біля входу в Могунів склеп. Я запалив свічку й увійшов туди. Серце мені вистрибувало з грудей, коли я скрадався тунелем, а потім – цілою вервечкою східців, які вели аж під церкву. Аж нарешті я потрапив до похмурої кімнати.

Всередині склепу на величезних полицях стояло кілька старих трун. А на підлозі – новісінькі діжечки. На свій жах, я раптом збагнув, що викрив схованку контрабандистів. Напевно, тоді в церкві було чути стукіт саме цих діжок.

Потрібно було мерщій забиратися звідти, бо контрабандисти – небезпечні хлопці, які страшенно не люблять свідків. Тільки-но я зібрався дременути, як почув із тунелю чийсь голос. До склепу хтось наближався!

Я хутко загасив свічку й заховався за однією з трун, коли це до склепу увійшли двоє чоловіків і поставили на підлогу ще по діжці. Визирнувши з-за труни, я побачив, що один із них був церковний садівник Ретсі, а другий – Ельзивір Блок, власник місцевої корчми «Чом би й ні». Торік його сина Девіда застрелив Моск’ю, тутешній суддя, що застукав хлопця на відвертій контрабанді.

Зрештою контрабандисти пішли, і я зміг вилізти зі свого сховку. Від задушливого повітря в мене запаморочилося в голові. Я не втримався на ногах, послизнувся й ненароком скинув віко з якоїсь труни. В ній, загорнений у саван, лежав мрець. Біля його шиї тканина розірвалася, й звідти вибивалася густа чорна борода. І сумніву не було, що це Чорнобородий. Цікаво, чи могли коштовності зберігатися в його труні?

Руки в мене затремтіли, я ледве запалив свічку знову. При світлі я помітив на шиї небіжчика срібного медальйона. Я зняв його, сподіваючись, що це – тільки частина скарбу, але знайшов лише клаптика паперу з нашкрябаною на ньому, здається, молитвою.

Розчарований, я надягнув медальйона собі на шию й подався тунелем до виходу. Та не зміг відчинити двері. Напевно, контрабандисти підкотили до них камінь, коли йшли звідси. Я спробував посунути його, та марно.

Аж тоді я збагнув, чого мені було так млосно в склепі – бо під землею обмаль повітря. Очманівши від страху, я почав гамселити у двері, волаючи про допомогу. Та ніхто, мабуть, не чув мене. Свічка моя догоріла – й усе довкола поглинув морок. Я зомлів і впав на підлогу.