– Хіба справжнє Різдво буває без подарунків? – пробурмотіла Джо Марч, лежачи на килимку.
– Ненавиджу бідність, – зітхнула її сестра Меґ, – роздивляючись свою стареньку сукню.
– Я теж, – засопіла Емі, наймолодша сестра яка задивлялася у вікно на перехожих. – Гадаю, несправедливо, коли одні дівчата мають багато гарненьких речей, тоді як інші – нічого.
– Принаймні ми маємо батька й матір, а ще – одна одну, – озвалася ще одна сестра, Бет.
– Немає в нас батька, – заперечила Джо, підсуваючись до канапи. – Але це ж ненадовго…
«Може й назавжди», – подумала кожна, згадуючи про батька, який воював далеко від рідної домівки.
– У всякому разі мама сказала, що в нас не має бути подарунків цього Різдва, – повідомила Меґ. – Вона вважає, що неправильно витрачати гроші на розваги, коли наші чоловіки страждають на війні.
У свої шістнадцять найстарша Меґ щосили намагалася розмірковувати по-дорослому, та в неї не завжди це виходило.
– Я впевнена, що мама не хотіла б, щоб ми віддавали всі свої заощадження, – мовила Джо. – Кожна з нас має по долару. Ми б могли витратити ці гроші собі на подарунки. От я куплю книжку.
– А я – паперу для малювання, – вирішила Емі.
Бет заграла на старому піаніно, перескакуючи через ті частини, де бракувало клавіш.
– Нове піаніно надто дорого коштує, – прошепотіла вона, – та мені б так хотілося більше музики.
– Ми заслуговуємо на веселощі, – додала Джо. – Я щодня потерпаю, доглядаючи за двоюрідною бабусею Марч з її старечими вибриками.
– Немає гіршої роботи, ніж учити тих розпещених дітей, – поскаржилася Меґ. – Це погано, що мені доводиться працювати.
– А мені ще гірше, – втрутилася Емі. – Всі дівчата в школі сміються з мене через залатаний одяг.
Бет взулася в старенькі мамині капці, щоб зігрітися біля каміна. Вони були геть здірявлені.
– А нумо нічого собі не купувати, – запропонувала вона. – Натомість купімо краще подарунків мамі. Адже вона так тяжко працює.
Джо аж стрепенулася:
– Оце вже ліпша ідея. Завтра ж підемо по крамницях.
Підхопивши Бет, вона затанцювала кімнатою.
Меґ та Емі весело заплескали їм у долоні. Коли дівчата знесилились і впали на канапу, з передпокою почулося, як відчиняються вхідні двері. Додому повернулася мати.
– Я дуже рада, що ви не сумуєте, – сказала вона, – Пробачте, що так пізно. Виявилося багато роботи, потрібно було відправляти нашим воїнам харчі та одяг. Та маю для вас сюрприз – листа від батька!
Дівчата з хвилюванням підійшли ближче. Мати сіла в широке крісло біля каміна, а дочки зібралися навколо неї. Джо примостилася біля материних ніг і підперла підборіддя рукою.
Батьків лист виявився жвавим і сповненим надії.