Наче сонячне світло визирнуло після бурі, настали кілька безхмарних тижнів. У Вашингтоні містер Марч з кожним днем одужував, а Бет незабаром змогла спуститися до вітальні полежати на канапі.
Переддень Різдва виявився тихим і сонячним. Лорі бігав туди-сюди з подарунками. А Джо писала кумедні промови, а потім кожну виголошувала.
– Я дуже щаслива, а якби ще й батько був із нами, моє щастя було б цілковитим, – зітхнула Бет.
– Моє теж, – погодилася Джо, радіючи зі своїх подарунків та щойно написаного оповідання.
– І моє, – відгукнулася Емі, розглядаючи охайне полотно в рамочці – подарунок матері.
– І моє, і моє! – погодилася Меґ, роздивляючись сріблясті складки її першої шовкової сукні – подарунка від старого містера Лоуренса.
Аж тут до кімнати забіг Лорі, не тямлячи себе від хвилювання.
– Ось іще один подарунок для родини Марчів! – оголосив він.
До вітальні зайшов високий чоловік, аж по самі брови закутаний у плащ. Його підтримував містер Брук.
– Тато! – заверещали дівчата.
А вже через хвилину весь будинок аж гудів од хвилювання. Місіс Марч то сміялася, то плакала, Джо мало не знепритомніла від щастя, а Емі кинулася батькові в ноги і обхопила руками його черевики.
Коли всі врешті оговталися, місіс Марч умостилася в кріслі, Бет вилізла батькові на коліна. Потім подали різдвяну вечерю. Гладенька індичка вабила хрусткою скоринкою, а сливовий пудинг танув на язиці.
Старий містер Лоуренс та Лорі також приєдналися до родини разом із Джоном Бруком, який раз у раз закохано дивився на Меґ. Дівчина шарілася й відповідала йому усмішкою. Джо майже всю вечерю сердито зиркала на бідолашного вчителя, чим дуже потішала Лорі.
Усі їли й пили, розмовляли й сміялися.
Наостанок Бет заспівала колядок, а всі решта підспівували.
Наступного дня відвідати небожа прийшла тітка Марч, і, на свій подив побачила, як Джон Брук та Меґ про щось мило шепочуться.
– Господи Боже, а це що таке? – скрикнула вона, зиркаючи то на зблідлого молодика, то на розпашілу небогу.
– Це вчитель Лорі і батьків друг, – затинаючись, мовила дівчина.
Джон скромно вклонився і поспішив до кабінету містера Марча, залишивши тітку та небогу наодинці.
– Сподіваюся, цей молодик не намірився одружуватися з тобою? – прогуділа стара. – Бо він тобі аніскілечки не пара.
– Чому? – здивувалася Меґ.
Тітка Марч пирхнула.
– Бо він убогий голодранець і, мабуть, гадає, що я відпишу тобі сякі-такі гроші у своєму заповіті.
Меґ так обурилася, що перекричала навіть тітку Марч.
– Джон зовсім не такий! Він милий і добрий, що цінніше за будь-яке багатство!
У кабінеті за дверима Джон чув кожне слово. Його серце розривалося від щастя.
«Можливо, Меґ погодиться стати мені за дружину, хай навіть я бідняк», – подумав він.
– На Бога! – огризнулася тітка. – Отак ви дослухаєтеся моїх порад, дівчино? Скоро тобі обриднуть «сухарі з водою, аби з тобою».
– Бідність мене не лякає, – відрізала Меґ. – Ми з Джоном звикли працювати. Тож зуміємо заробити собі на життя і пишатимемося цим.
Поки тітка Марч лютувала й обурювалася, з кабінету вибіг Джон і пригорнув Меґ до себе. Незабаром після цього до вітальні забігла Джо й побачила сестру на колінах Джона.
Меґ прожогом зіскочила на підлогу, а Джон тільки усміхнувся:
– Привітай нас, Джо, ми тепер заручені.
Перелякавшись самої думки, що вона може втратити сестру, Джо кинулася нагору і заходилася благати батьків, аби вони щось удіяли. Та містер і місіс Марч страшенно зраділи почутій новині, Емі й Бет – також. Навіть Лорі, який щойно почув про заручини, снував навколо закоханих з величезним букетом.
– Ох і тяжким був цей рік, – промовила місіс Марч, – але в нього хороше завершення.
– Гм-м, – пробурмотіла Джо, якій не подобалося, що родина розлітається.
Лорі штовхнув її ліктем.
– Вище носа, – підбадьорив він. – З тобою завжди буду я.
Джо всміхнулася.
– Ти б хотіла зазирнути в майбутнє? – запитав її хлопець.
– Ні, – відказала Джо, дивлячись на своїх рідних. – Я можу побачити там щось сумне, а я не думаю, що кожен з нас міг би бути щасливішим, аніж він є цієї миті.