Зустріч з дідусем

Розлючена та втомлена дівчинка Гейді ледве пленталася за своєю тіткою Діт, яка тягла небогу вгору крутим схилом.

– Я б ішла швидше, якби на мені не було стільки одягу, – поскаржилася дівчинка.

– У дідуся одяг тобі знадобиться, а я не збираюся нести його в руках, – розсердилася тітка.

– Гадаєш, я потрібна дідусеві? – невпевнено запитала Гейді.

Тітка Діт знизала плечима:

– Не знаю. Він жалюгідний старий і не бачив тебе, відколи ти була немовлям. Та я вже достатньо тобою наопікувалася. Тепер його черга.

І ось нарешті подорожні дісталися дідусевої хатинки, що тулилася на самому вершечку пагорба. Діт уривчасто постукала у двері. Вони зі скрипом відчинились – і з хатки визирнув старезний дід.

– Чого вам треба? – прохрипів він.

– Це ваша внучка Гейді, – пояснила Діт. – Дочка вашого покійного сина. Я привела її до вас жити.

– Забери її звідси! – відрубав старий, намагаючись зачинити двері. – Вона мені не потрібна.

– А мені байдуже, – огризнулася Діт. – Ви мусите її взяти. Вона – кругла сирота. Я знайшла нову роботу у Франкфурті, тож їй зі мною не можна.

Сказавши це, тітка обернулася й побігла вниз схилом.

Дідусь мовчки роздивлявся Гейді, а вона зиркала на нього.

«Я йому не потрібна, – з сумом подумала дівчинка, – але ж іти мені нема куди».

– Що ж… Краще зайди до хати, – сердито буркнув дідусь.

Гейді увійшла до хатинки і роззирнулася. Здається, тут їй ніде було притулитися.

– А де я спатиму? – запитала дівчинка.

Дідусь тільки знизав плечима. Він навіть не дивився на онуку.

– Доведеться тобі самій знайти собі ліжко, – пробурчав він.

Гейді знову почала роздивлятися помешкання й помітила в кутку драбину. Зацікавившись, дівчинка видерлася нагору і там знайшла сінника. З вікна було видно долину аж ген-ген до небокраю й чути було, як під вітром шумлять сосни.

Дівчинка зібгала оберемок запашного сіна і зладнала собі ліжечко.

– Я спатиму тут, – гукнула вона дідусеві. – Тут чудово!

«А вона розумненька», – подумав старий.

– Спускайся звідти негайно, – звелів він. – Вечеряти час.

Гейді дивилася, як дідусь роздмухує жарини в коминку, розпалюючи вогонь. Старий дістав кухлика й налив туди по вінця густого жирного молока.

– Тримай, – подав дідусь кухлика онучці. Далі старий підсмажував над вогнем хліб із сиром, доки окраєць узявся смаковитою золотаво-брунатною скоринкою.

Хатинкою одразу ж розійшлися смачні пахощі, і Гейді тільки тепер збагнула, як вона зголодніла. Дівчинка злизала крапельки розплавленого сиру, з хрускотом з’їла грінку і до останньої краплі випила молоко.

Крізь відчинені двері вона побачила небо та гірський схил, залитий сяйвом призахідного сонця.

– Дідусю, мені тут подобається, – всміхнулася онука.

Тієї ночі Гейді зручно влаштувалася на сіні. Засинаючи, вона думала, чому це її дідусь усе життя мешкає у верховині самітником. Що зробило його таким похмурим та відлюдкуватим?