Розлючена та втомлена дівчинка Гейді ледве пленталася за своєю тіткою Діт, яка тягла небогу вгору крутим схилом.
– Я б ішла швидше, якби на мені не було стільки одягу, – поскаржилася дівчинка.
– У дідуся одяг тобі знадобиться, а я не збираюся нести його в руках, – розсердилася тітка.
– Гадаєш, я потрібна дідусеві? – невпевнено запитала Гейді.
Тітка Діт знизала плечима:
– Не знаю. Він жалюгідний старий і не бачив тебе, відколи ти була немовлям. Та я вже достатньо тобою наопікувалася. Тепер його черга.
І ось нарешті подорожні дісталися дідусевої хатинки, що тулилася на самому вершечку пагорба. Діт уривчасто постукала у двері. Вони зі скрипом відчинились – і з хатки визирнув старезний дід.
– Чого вам треба? – прохрипів він.
– Це ваша внучка Гейді, – пояснила Діт. – Дочка вашого покійного сина. Я привела її до вас жити.
– Забери її звідси! – відрубав старий, намагаючись зачинити двері. – Вона мені не потрібна.
– А мені байдуже, – огризнулася Діт. – Ви мусите її взяти. Вона – кругла сирота. Я знайшла нову роботу у Франкфурті, тож їй зі мною не можна.
Сказавши це, тітка обернулася й побігла вниз схилом.
Дідусь мовчки роздивлявся Гейді, а вона зиркала на нього.
«Я йому не потрібна, – з сумом подумала дівчинка, – але ж іти мені нема куди».
– Що ж… Краще зайди до хати, – сердито буркнув дідусь.
Гейді увійшла до хатинки і роззирнулася. Здається, тут їй ніде було притулитися.
– А де я спатиму? – запитала дівчинка.
Дідусь тільки знизав плечима. Він навіть не дивився на онуку.
– Доведеться тобі самій знайти собі ліжко, – пробурчав він.
Гейді знову почала роздивлятися помешкання й помітила в кутку драбину. Зацікавившись, дівчинка видерлася нагору і там знайшла сінника. З вікна було видно долину аж ген-ген до небокраю й чути було, як під вітром шумлять сосни.
Дівчинка зібгала оберемок запашного сіна і зладнала собі ліжечко.
– Я спатиму тут, – гукнула вона дідусеві. – Тут чудово!
«А вона розумненька», – подумав старий.
– Спускайся звідти негайно, – звелів він. – Вечеряти час.
Гейді дивилася, як дідусь роздмухує жарини в коминку, розпалюючи вогонь. Старий дістав кухлика й налив туди по вінця густого жирного молока.
– Тримай, – подав дідусь кухлика онучці. Далі старий підсмажував над вогнем хліб із сиром, доки окраєць узявся смаковитою золотаво-брунатною скоринкою.
Хатинкою одразу ж розійшлися смачні пахощі, і Гейді тільки тепер збагнула, як вона зголодніла. Дівчинка злизала крапельки розплавленого сиру, з хрускотом з’їла грінку і до останньої краплі випила молоко.
Крізь відчинені двері вона побачила небо та гірський схил, залитий сяйвом призахідного сонця.
– Дідусю, мені тут подобається, – всміхнулася онука.
Тієї ночі Гейді зручно влаштувалася на сіні. Засинаючи, вона думала, чому це її дідусь усе життя мешкає у верховині самітником. Що зробило його таким похмурим та відлюдкуватим?