Наступного ранку дідусь сидів самотою у своїй хатинці. Коли він ненароком визирнув у вікно, то не зміг повірити власним очам. Гірським схилом сунула якась дивна процесія.
Двоє чоловіків тягли величезні валізи. Третій штовхав візка на коліщатках, а четвертий ніс на руках закутану в шаль дитину. Бідолахи хекали та сопли, а їхні сорочки змокли від поту.
Попереду всіх підстрибом бігла Гейді.
Дівчинка видерлася на пагорб і кинулась дідусеві на шию.
– Гейді! – скрикнув він. – Ти повернулася до мене. А я гадав, що вже ніколи тебе не побачу.
– Я скучила за тобою, – відказала Гейді. – Дивись, містер Сесеман написав тобі листа, в якому все пояснює.
Старий повернувся до Клари.
– Дуже приємно з тобою познайомитися, – звернувся він до дівчинки. – І дякую, що повернула мені Гейді. Незабаром тобі стане ліпше від нашого гірського повітря.
Дідусь умостив Клариного візочка на осонні, щоб перед дівчинкою розкривався чудовий краєвид, і подав їй кухлика щойно надоєного молока.
– Здогадайся, від кого це молоко? – допитувалася Гейді, підводячи Лебідку до Клари.
Коза легенько буцнула дівчинку – і та здогадалася, що тваринка хоче, щоб її погладили.
Клара жадібно випила свого кухлика.
– Тут молоко набагато смачніше, ніж у Франкфурті, – сказала вона.
– Гейді! – почулося чиєсь гукання.
До них стежкою біг Петер.
– Я чув, що ти повернулася, – сказав він.
– Ходімо зі мною завтра на пасовище, – запросив хлопець.
– Петере, я не можу, – відповіла Гейді. – Маю залишитися з Кларою.
Петер із заздрістю зиркнув на Клару.
– Іди, Гейді, – озвалася та. – Я й сама побуду.
Та коли Петер і Гейді наступного ранку вирушали на пасовище, Клара мала засмучений вигляд.
– Я скоро повернуся, – запевнила її Гейді. – Мені просто хочеться видертися на гірський хребет, де ростуть найбільші і найблакитніші квіти.
Клара з тугою дивилася, як діти віддалялися.
Вона б усе віддала, аби простувати разом з ними на сильних ногах, які б уміли бігати та стрибати.
– Я б хотіла, щоб і ти ходила з нами, – сказала Гейді Кларі, коли повернулася з гір. – Ми бачили, як орел ширяє в нас над головами і ходили перевертом гірським підніжжям.
Клара зітхнула.
– Ох, якби я могла ходити!
– Веселіше, – підбадьорив її дідусь. – Сонце вже подарувало твоїм щічкам рум’янець. Я переконаний, що незабаром ти цілком одужаєш.
– Я більше не лишатиму тебе саму, – пообіцяла Гейді.
З високого пагорба, де було пасовисько, Петер бачив, як Гейді з Кларою розмовляють. Його серце пекли ревнощі.
– Краще б це дівчисько взагалі не приїздило, – промовив хлопець. – Гейді – моя подруга. Я змушу Клару повернутися додому.
І в його голові почав складатися план.