Неприємності з Бубликом

Котика звали Бублик. Діти принесли його з вулиці, далі йому ім’я. Бавилися з ним, поїли молоком, чухали за вушком. А коли прийшла мама, вмовили її, а згодом і тата, залишити вдома це чудове кошенятко, маленького й беззахисного знайду.

І все було б добре, але котик виявився ворогом шкарпеток. То ніби спокійно собі лежить, згорнувшись бубликом. А то раптом – гульк! – побачить шкарпетку на підлозі – і нумо бавитися. Кігті випускає, свою знахідку вгору підкидає, зубами хапає. То лівою лапою вдарить, то правою підіб’є, а то жене через усю хату перед собою, як ту мишу… Аж поки загубить десь у найдальшому кутку, а звідти їй, знесиленій, уже самій не вибратись і додому не дістатись.

Червоного Лівого (завше той в якусь халепу вскочить!) невгамовний Бублик загнав до комори – заледве шкарпетон приповз до шафи наступного дня.

Шкарпуків налякав так, що вони довго боялися носа з шухлядки показувати. А поважну пані Вовняну Шкарпу мало зі світу не зжив. Як почав нею метляти на всі боки, ще й за нитку вхопився, ще й почав розмотувати, сам у нитках заплутуючись… Вовняна Шкарпа вже й не тямить, де вона і що з нею коїться, а хвіст у неї все довший і довший, а шия все коротша й коротша… Добре, що дівчинка, маленька господиня, надійшла. Взяла того Бублика на руки, від ниток звільнила. Шкарпетки тим часом затягли стару вовняну пані до шухлядки, де шкарпа нарешті оговталася від знущань.

Лізі непарних шкарпеток не стало життя від того котяри.

От у коридорі чути скажений біг Бублика. Ш-ш-шух! І до кімнати кулею влітає Гонщик. Хтось щосили пожбурив його в повітря. Хто-хто? Ясно хто. Удар лапою – й Бублик відправляє Гонщика під канапу.

Шкарпетки перезираються: та ось же він, Гонщик, серед своїх! Він у безпеці. Кого ж тоді кіт під канапу загнав?..

– Не може бути! – видихнув Гонщик.

Кіт звідкись видобув Гонщикового двійника. Вигорнув з якогось сховку, чи то витягнув із кошика для білизни, а може, це та сама шкарпетка, яку господиня знайшла в черевику? Точно! Хай там як, а це, без сумніву, Гонщикова пара! Ото пощастило…

Кіт притискався черевцем до підлоги, позирав під канапу, намагаючись дістати лапою шкарпетку. Ніяк йому це не вдавалося. Крутивсь, крутивсь, а тоді вистрибнув на крісло – та й ліг собі бубликом. Хай їй грець, тій іграшці!

– Залишайтеся тут, – наказав Гонщик, коли кіт тихенько засопів. – А я проберуся під канапу і приведу сюди свою сестричку.

– То це твоя сестричка? – оточили його шкарпетки.

– Неперевершена Гонщиця! – гордо повідомив шкарпук. – Чекайте на нас обох тут.

Тихесенько вибрався назовні, нечутно дістався канапи й прослизнув під неї. Кіт ворухнувся й розплющив очі.

Шкарпетки затамували подих.

Гонщик не бачить, що кіт прокинувся! Треба його попередити! Але як?

Кіт зістрибнув із крісла, потягнувся…

Загуркотіло – аж у шафі здригнулися.

І з-під канапи виїхало швидкісне гоночне авто. За кермом Гонщиця, брат поруч. Як дали газу – у кота шерсть стала дибки. Відскочив убік, але хутко прийшов до тями – у два стрибки наздогнав утікачів. Простягнув пазуристу лапу до водія… Аж тут йому в кінчик вуха вдарила зелена гумка. Вилетіла з шафи, немов камінчик з рогачки. Від несподіванки кіт відстрибнув, почухав вухо. А втікачам тільки того й треба.

Газу!!!

І ось вона, домівка! Порятунок!

Привіт тобі, котяро-переслідувачу! Тримай свої лапи при собі!

У шафі втікачів зустріли дружнім реготом. Згори навіть почулося: «Браво!».

– Як же твоя гумка? – запитав Гонщику Крихітки. – Не шкода?

– Нічого, – відказав той, – я її потім знайду.

Голосок у нього тоненький, як і належить мацюпунькому шкарпукові, найкрихітнішій шкарпетці для немовляти. Але Синій шанобливо глянув на Крихітку:

– Ростеш, хлопче!

Вони і справді знайшли згодом ту гумку, і Крихітка відразу накрутив її собі на верх, щоб видаватися вищим.

А кіт до тої гумки навіть не наближався. Може, думав, що то гусінь зелена. А може, боявся у вухо дістати.