«Тепер я тут, – думав Мохобородько, лежачи нерухомо, – образно кажучи, ніби дерево, у вітах якого пташки звили гніздо. От хіба що дерево стоїть, а я мушу лежати. Опріч того, дерево корінням усотує з землі всілякі поживні речовини, необхідні для життя, а в мене ніякісінького коріння, котрим міг би дістати бодай ковток води».
Від тривалого лежання на місці в нього вже нестерпно нив поперек. Він хотів хоч єдиний разочок випростатися, але на смів, бо й найменшим порухом міг би потурбувати пташку-маму. І Мохобородько відчайно подумав:
«Заради чого я мушу отак страждати?»
Але тут, мов у відповідь на його запитання, він зненацька почув тихесеньке потріскування.
Стривожений Мохобородько підвів голову.
Пі-пі-пі-пі-і! – долинув з бороди тонесенький голосочок.
Перше пташеня виборсалося зі шкаралупи.
– Ласкаво просимо, моє малятко! – ніжно прошепотів Мохобородько. – Ласкаво просимо сюди, у цей величезний і хитромудрий світ!
Він негайно ж забув про спрагу й голод, про судому в попереку й інші незручності. Почувався майже батьком цього пташати.
Тоді знову почулося потріскування. І нове пілікання. Це проклюнулося друге пташеня. А потому – третє, четверте і п’яте. П’ятеро пташенят. П’ятірко тендітних життів.
Пташка-мама стрибнула на краєчок гнізда, щоб викинути шкаралупи. Вона, здається, вдоволена своїми малятами. Тепер і Мохобородько побачив їх усіх. П’ять пухнастих клубочків водночас жадібно роззявили крихітні дзьобики.
– Мої пилиночки! – розчулився Мохобородько. – Мої любесенькі! Ось ви і з’явилися на світ. Ви прийшли, щоб потрапити в найдивовижнішу й варту захоплення штукерію, яка зветься життям. Але мушу відразу ж сказати вам, що ви народилися в тяжку, вельми тяжку пору. Хіба вас вітає радісний щебет? Ох ні, мої золотята, пташину пісню урвали. Чи висиділа б вас мама у верховітті в гущавині шелестливого листячка? Ох ні, вона мусила це робити в бороді, тому що біда спіткала ліс. Тінисті гаї, чарівні квітучі луки сплюндровані котячою зграєю…
Цієї миті почувся тріск, але трохи інакший: набагато сильніший, ніж попередні.
– Що це таке? – здивувався Мохобородько. – Адже в гнізді лежало п’ятеро яєчок. І не більше.
Цього разу після потріскування не почулося писку. І раптом Мохобородько збагнув, що цей звук долинає звідкіля завгодно, тільки не з бороди. Щось коїлося на узліссі. Так тріскотить суха гілка під ногою.
Мохобородько поглянув у бік лісу.
На нього вирячився великий сірий кіт!
«Он воно що, – подумав Мохобородько, оговтуючись після першого переляку. – Нарешті тут з’явився розбійник. Безумовно, вистежує пташенят і гострить іклиська на бідолашних».
Котове поводження підтвердило небавом Мохобородькові побоювання. Він став підкрадатися спотайна, поповза, як і чинить кіт, підчатовуючи здобич.
І пташка-мама помітила небезпеку. Вона з розпачливим, зляканим криком здійнялася вгору, та вмить опам’яталася і спробувала віднадити кота. Підстрибом дріботіла подалі від гнізда, немічно звісивши крило, буцімто воно покалічене. Проте котисько розгадав її хитрість і не дав себе ошукати. Він байдуже блимнув на пташку і, як раніше, притиснувшись до землі, підкрадався до Мохобородька.
«Навряд чи я спроможен захистити пташенят од цього знавіснілого харцизяки, – злякано думав Мохобородько. – Моє тіло від лежання затерпло, і я геть охляв».
Більше нічого не встиг подумати: бракувало часу – кіт блискавично метнувся вперед, до нього, зелені очі яріли шалено, розчепірені пазурі готові вмить розтерзати пташине гніздо. Мохобородько враз накрив кубельце обома руками і підняв праву ногу, приготувавшись лигнути нападника.
Та раптом кіт кудись запропав. Ну, мовби випарувався та й годі.
– Мов крізь землю провалився, – здивувався Мохобородько. І тут почув жалісне нявчання – воно й справді чулося, як із підземелля.
– Потрапив у пастку! – здогадався Мохобородько. – Пташенята врятовані!
Його серце калатало сильно й схвильовано від невимовної радості.
Пташка-мама хутенько прилетіла на гніздо і заходилася почережно голубити дзьобиком своїх діточок.
– Вони врятовані, – повторив Мохобородько, розчулено споглядаючи це. – Яке щастя!
Враз відчув, який він виснажений. Дихання уповільнилося, а очі поволеньки заплющилися. Втішений Мохобородько ще раз усміхнувся і заснув. І лише крізь сон почув, як прилетів, радісно висвистуючи, птах-тато і як разом із пташкою-мамою підхопили гніздечко й полетіли з ним.
Мохобородько спав міцно-преміцно. Прокинувся тільки тоді, коли, гуркочучи, на галяву заїхав автомобіль і Півчеревичок з Муфтиком вистрибнули з нього.
– Уявляєш! – засміявся Півчеревичок. – Пташина з гніздом одлетіла, а наш славний Мохобородько, як і раніше, незрушно лежить на своєму посту.
– Я задрімав на хвильку, – пробурмотів Мохобородько і підвівся. – Що нового?
– Ми з Муфтикомм здійснили подвиг, – поважно сказав Півчеревичок. – А що ти в цей час поробляв?
– Я не зробив нічого, – скромно мовив Мохобородько, – але один здоровенний котисько стрибнув тут, як пантера. Він зараз сидить у пастці.
– У пастці?! – вигукнув Муфтик.
– Принаймні так мені здається, – додав Мохобородько.
І друзі гуртом подалися до западні. Крізь ялинове гілля вони побачили зажурений котячий писок.
– Цей харцизяка хотів зруйнувати пташине гніздо, але, на щастя, на його дорозі виявилася пастка, – пояснював Мохобородько. – На превеликий жаль, він не білий, а сірий. Може, ви щось дізналися про Альберта?
Муфтик покрутив головою.
– Ми теж не здибали жодного білого кота, – мовив він і докладно розповів по те, що вони з Півчеревичком учинили і скільки натерпілися.
– Я боюсь, що Альберта немає в лісі, – занепокоївся Мохобородько. – Аби хоч одна кішка блукала десь навколо, пташки не відважилися б так сміливо забрати гніздечко з моєї бороди. Очевидячки, птах-тато облітав увесь ліс і впевнився, що котяча загроза минула.
– Тоді однесімо старенькій бодай сірого кота, якщо він уже сидить у пастці, – запропонував Півчеревичок. – До речі, і в цього бантик на шиї є, правда, не синій, а якийсь сіро-брунатний.
– Справді ж бо, нам не зостається нічого іншого, – погодився Муфтик. – Якщо білого взяти нізвідкіля, може, хоч сірий трохи втішить бабусю.
– Хай і так, – пристав на це Мохобородько. – Та передусім ми повинні як слід поїсти і спочити, одне слово, час на боковеньку. А вдосвіта, на мою думку, найліпше рушити в дорогу.
На цьому й зголосилися.