НАЙВИЩИЙ У СВІТІ ЧОЛОВІК

Оскільки Комірцеві, попри всі зусилля, не пощастило натрапити на слід Мохобородька, Муфтик і Півчеревичок вирішили повернутися до готелю і продовжити розшук. Та ледве вони звернули за ріг, як побачили величезну юрму, яка заполонила весь майдан перед готелем. Весь цей шалений натовп гув, як розтривожений вулик, і нестримно розростався на очах, бо люди надходили й надходили.

– Ось тепер ми, напевне, влипли, – буркнув Півчеревичок. – На таку увагу я, їй-бо, не сподівався.

– Головне – спокій, – порадив Муфтик, коли вони пробивалися до готелю крізь натовп. – Удамо, що подібне вшанування для нас буденна річ.

Вони пробиралися далі. Комірець увесь час дріботів за ними слідком, і серця друзів калатали все тривожніше. Біля входу до готелю юрмилися журналісти, і кожен із фотоапаратом або кінокамерою

– Цим фільмачам треба, либонь, ледь усміхнутися, – припустив Півчеревичок. – Інакше можуть подумати, що ми чваньковиті.

Але Муфтик вважав за найліпше поводитися невимушено.

– Невимушеність над усе, – сказав він. – Саме невимушеність – це те, що справляє на маси найбільше враження.

– Нехай так і буде, – погодився Півчеревичок. – Спробуємо поводитися невимушено. А чи не зміг би ти часом сказати людям кілька теплих слів? Адже не вельми ввічливо, коли ми не привітаємо натовп!

– Безумовно, – пристав на це Муфтик. – Кілька слів заради ввічливості і справді міг би сказати.

І тієї миті подумки почав складати невеличку вітальну промову.

– Коли промова буде виголошена, почнуться, звісно, оплески, – заявив Півчеревичок. – І тоді треба, мабуть, злегка вклонитися народові?

– Неодмінно, – кивнув Муфтик. – Одначе зробимо це скромно й невимушено.

Нарешті вони пробилися крізь людський натовп і ступили на ґанок готелю. Ось-ось… Залишалося ще піднятися на кілька сходинок вище…

Муфтик рішуче повернувся обличчям до народу.

Але що це? Ніякісінької уваги! Не клацнув жоден фотоапарат. Не застрекотала жодна кінокамера. Жодна людина не кинула погляд на кумедних чоловічків!

– Схоже, цього разу обійдемося без промов, – знічено кинув Муфтик.

А Півчеревичок сердито відрубав:

– Ці люди самі не знають, чого хочуть.

– Ну що ж, – Муфтик поплескав Півчеревичка по плечу. – Не вішаймо носа, поводьмося якнайприродніше. Адже зрештою ми прийшли сюди не задля вшанування, а щоб зняти кімнату.

Сказавши це, він одчинив великі скляні двері і пройшов до вестибюля, а Півчеревичок мовчки ступив за ним.

За перегородкою сидів їхній знайомий адміністратор.

– О-о! – вигукнув він, помітивши кумедних чоловічків. – Так що ви усе ж повернулись! Я, звісно, вас розумію, такий випадок може ніколи не повторитись!

Муфтик і Півчеревичок ошелешено перезирнулись.

– Який випадок ви маєте на увазі? – вагаючись, запитав Муфтик.

Тепер уже адміністратор був вражений до краю.

– Невже ви нічого не чули? – похитав він головою. – Неймовірно! Адже зараз усе місто живе цією подією!

І коли Муфтик і Півчеревичок, як і раніше, поглянули на нього нерозуміюче, він урочисто промовив:

– До нашого міста прибув найвищий у світі чоловік! Щомиті очікуємо його приїзду до готелю!

– Он воно що, – тихо зронив Півчеревичок. – Так що це його очікує юрмище на вулиці?

– Авжеж, – усміхнувся працівник готелю. – Кого ж іще!

Муфтик і Півчеревичок змовчали про те, що зовсім недавно народ виявляв їм неабияку увагу, і натомість запитали, чи є в них можливість ще раз зняти в готелі кімнату.

– Люксового номера я вам, зрозуміло, виділити не можу, – пошкодував адміністратор. – Ви ж розумієте? Там житиме найвищий у світі чоловік. Однак я порадив би вам кімнатку поряд із тим номером. У цьому випадку ви матимете змогу побачити велетня і, можливо, вам пощастить отримати в нього автограф.

– Нам байдуже, – промимрив Півчеревичок. – Найголовніше, щоб у нас був дах над головою.

На тім і зголосилися, адміністратор простягнув кумедним чоловічкам ключ. Тоді пильно поглянув на Комірця і короткозоро примружив очі.

– Боже мій! – злякався він. – З вашим побратимом, певне, щось серйозне сталося? Чому він стоїть карачки?

Муфтик трохи розгубився, але швидко пояснив, що цього разу з ними не Мохобородько, а просто собача, яке вирішило приєднатися до них.

– Ну, тоді ясно, – приязно кивнув адміністратор. – Це й на краще. Тепер я неодмінно розпоряджуся постелити в собачу будку сіна. Щоб ваше собача почувалося там затишніше.

– Ви дуже люб’язні, – зрадів Муфтик.

– Одначе дозвольте поцікавитись, куди це запропав ваш друг-бородань? – раптом стривожився працівник готелю.

– Він зник, – повідомив Муфтик.

– Побоюємось, що його викрали, – уточнив Півчеревичок.

І вони, перебиваючи один одного, розповіли адміністраторові про зникнення Мохобородька і про підозру стосовно вчорашньої гості.

– На жаль, ми не знаємо адреси і навіть її імені, – сказав насамкінець Муфтик. – Ми, безумовно, шукатимемо її скрізь, та це все може забрати чимало часу.

– Так-так, – погодився розпорядник. – Одначе все-таки сподіваймося на краще. Таку примітну постать, як Мохобородько, та жінка ніяк не зможе приховувати до безконечності.

Після цього зауваження Півчеревичок не міг утриматись, щоб не під’юдити:

– Хіба зараз Мохобородько помітний? – мовив він. – Адже нині єдина людина, яку взагалі ще помічають, – найвищий у світі чоловік.

Адміністратор не зрозумів Півчеревичкових кпинів.

– Ось побачите, помітять і Мохобородька, – упевнено почав він. – Все одно ваш друг колись вигулькне.

Такою надією спершу й довелося втішатись кумедним чоловічкам. Разом із Комірцем вони ввійшли до ліфта, піднялися на тринадцятий поверх і поряд із люксовим номером знайшли свою нову кімнату.

– О-о! – вигукнув Муфтик, як тільки вони опинилися в номері. – Знову троє ведмежат! Виявляється, це неправда, що в менших кімнатах менше ведмежат.

На стіні й справді висіло точнісінько таке полотно, як у номері люкс, і це навівало милий домашній затишок. І Комірець, схоже, одразу цілком освоївся і весело гавкнув.

– Дзяволить, певне, на трійцю ведмежат, – мовив Півчеревичок. – По сліду йти не може, а на мистецтві, диви, знається.

Муфтик невизначено гмукнув. Мистецтво було для нього надто серйозною справою, щоб із нього жартувати.

– Треба почати з миття, – порадив він. – Якщо ми зараз же не вкинемо Комірця у ванну, наша кімната незабаром кишітиме блохами.

– Маєш рацію, – кивнув Півчеревичок. – І навряд чи бліх привабить шерсть ведмежат, швидше за все вони пострибають до нас у ліжко.

Муфтик зайшов до ванни і відкрив кран. Потекла вода, і невдовзі її набігло стільки, що можна було купатись.

– Комірчику! – гукнув Муфтик. – Нумо до ванни!

Собача умить причеберяло і без умовлянь дозволило опустити себе у воду. Воно залишалося спокійним і тоді, коли Муфтик вилив йому на спину цілу пляшечку шампуню.

За мить Комірець з голови до ніг був у білій піні, і Муфтик старанно шкріб його всіма десятьма нігтями.

Несподівано Півчеревичок вигукнув:

– Напевне, прийшов! Послухай лишень, як двигтить коридор!

Муфтик прислухався. Що правда, то правда – із коридора чулися суцільний гомін і безугавна тупотнява багатьох ніг. Раптом цей шум став ще сильнішим, і Півчеревичок прочинив двері та визирнув.

– Іде! – вигукнув він. – Дивина! Ох і жердина!

Почувши це, Муфтик полишив Комірця у ванні і поспішив до Півчеревичка.

– Лишенько! – пробубонів він. – Порівнюючи з нами, цей чолов’яга істинний гігант!

Трохи згорбившись, щоб не вдаритися об стелю, найвищий у світі чоловік наближався до люксового номера. Лице його було серйозне і стурбоване. Просуватися йому було досить важко, бо навкруги весь час юрмилися люди. Одні просто споглядали, інші канючили автограф. Треті хотіли будь-що торкнути його рукою. І перед самими дверима номера чоловік мусив зупинитись. Його оточили таким щільним колом, що не мав аніякої надії ступити хоч крок.

Кумедним чоловічкам подібне становище було знайоме, і вони мимоволі поспівчували найвищому в світі чоловікові.

– Тенета слави, – пробурмотів Півчеревичок. – Адже ми знаємо, що це значить.

Велетень стояв на місці і безпорадно розмахував довжелезними руками. Він намагався щось говорити людям, але з цього, на жаль, нічого не виходило, тому що навколо в тому гаморі годі було сподіватися почути когось.

Та ось раптово з’явився Комірець!

Увесь у піні, він прослизнув поміж ніг Муфтика й Півчеревичка і з гавкотом вибіг у коридор. Собача обтрусилося, і клапті піни полетіли навсібіч, попали людям на одежу, навіть на обличчя. І це було так несподівано, що юрма перелякано позадкувала від Комірця, скрикуючи, люди закривалися руками й намагалися заховатися один за одного.

Найвищому в світі чоловікові цього тільки й треба було: він ступнув кілька широченних кроків до дверей люксового номера. Ключ скреготнув у замку. За мить велетень вдячно всміхнувся кумедним чоловічкам і зник у кімнаті, тут же замкнувшись зсередини.

– Комірчику! – гукнув Муфтик. – Зараз же сюди!

І собача блискавично сповнило наказ, нібито зрозумівши, що виконало своє завдання. Муфтик докупав Комірця і влаштував його в кутку сушитися.

Переконавшись, що найвищий у світі чоловік не має наміру нікого впускати до себе, люди почали помалу розходитись, і згодом галас у коридорі вщух.

– Нарешті цей бідолашний велетень матиме спокій, – сказав Муфтик.

– Просто моторошно подумати, як природа карає зростом, – кинув Півчеревичок. – Досі мені не спадало ніколи на думку, що нам принаймні стосовно зросту дуже пощастило.

– Так-так, – замислено кивнув Муфтик. – Ми таки справді повинні дякувати долі.

Та ледве він мовив це, як у двері тихо постукали.

Півчеревичок пішов одчиняти.

– Ви дозволите?

– О-о! – здивовано вигукнув Півчеревичок.

На порозі стояв найвищий у світі чоловік! По хвилі і Муфтик вийшов назустріч гостеві.

– Будь ласка, заходьте, – припрошував він. – І щодо собаки не турбуйтесь, він уже обсох.

Найвищий у світі чоловік нахилився, щоб не зачепитися за одвірок, і ступив до кімнати.

– Я безмежно вдячний вам і вашому собачці, – урочисто промовив він. – Ви порятували мене з великої скрути.

Тоді велетень простягнув Муфтикові руку.

– Друзі звуть мене Антеною.

– А мене Муфтиком, – вигукнув радо Муфтик і щосили потиснув руку своєму новому знайомому.

Простягнув руку і Півчеревичок.

– А мене друзі звуть Півчеревичком, – повідомив він.

Привіталися, найвищий у світі чоловік опустився в крісло, яке йому запропонував Муфтик.

– Як чудово! – сказав він, озираючи кімнату. – Який тут панує спокій! Слово честі, я й завітав до вас, щоб хоч трішечки сховатися од своєї слави. В моєму номері люкс без угаву дзвонить телефон, так що бути там просто неможливо.

– Знайома історія, – кивнув Муфтик.

– І дзвонять, звичайно, переважно жінки? – запитав Півчеревичок.

– Переважно жінки, – ствердив найвищий у світі чоловік. – Але трапляються і чоловіки, і навіть дітлашня. І всі щось хочуть: один – зустрітися, інший – листуватися, ще хтось – сфотографуватися. Це просто жахливо, повірте мені.

– Так, знаменитим завше непереливки, – поспівчував Муфтик.

– Авжеж, – зізнався велетень. – Знаменитому важко зберегти власну гідність. Часом доводиться тікати від своїх шанувальників через чорний хід. Буцімто злодієві.

– Ох, як ми розуміємо вас, – зізнався Півчеревичок. – Ми теж скуштували слави і вельми добре знаємо, як люди надокучають славетним.

І він розповів детальніше, як вони ще зовсім недавно ладні були забігти світ за очі від своєї слави.

– Тепер ці часи щасливо минули, – полегшено зітхнув Півчеревичок. – Після того, як у місті з’явилися ви, на нас взагалі не звертають уваги.

Найвищий у світі чоловік сумно всміхнувся.

– Ну принаймні від мене хоч така користь, – сказав він.

Цієї миті задзвонив телефон. Муфтик узяв слухавку.

– Вибачте, – пролунав з трубки жіночий голос. – Найвищий у світі чоловік випадково не у вас?

Муфтик поглянув туди, де щойно сидів Антена. Там його не було. Він вислизнув із кімнати тихенько, мов тінь.