ПЛАН ЗВІЛЬНЕННЯ

Приїхавши до лікарні, Муфтик і Півчеревичок прив’язали Комірця до ліхтарного стовпа. У цьому, звісно, не було потреби, тому що собача й так терпеливо чекало б на них. Але Муфтик не хотів, щоб перехожі вважали Комірця якимось приблудним цуциком, і тому гадав, що доцільніше його прив’язати.

– Сподіваюся, що сьогодні Вольдемарові трохи ліпше, – сказав Муфтик.

– Я теж сподіваюсь, – підтримав його Півчеревичок. – Але не варто забувати: ті, хто одужує, – найвередливіші. Вони прагнуть якомога швидше відновити сили і стають жахливо вимогливими.

Кумедні чоловічки зайшли до лікарні, проминувши гардероб, і коридором попрямували до палати Вольдемара.

На півдорозі їм зустрілася медсестра Кірсіпуу зі шприцом і якимись ампулами в руці. Минулого разу вона майже не звернула уваги на Муфтика й Півчеревичка, а зараз аж промінилася усмішкою.

– Доброго здоров’я, мої малесенькі, – привіталась вона, зупинившись. – Ви прийшли знову побачити дядька Вольдемара?

Кумедні чоловічки теж зупинилися і ввічливо вклонились.

– Так, була в нас така думка, – сказав Півчеревичок.

А Муфтик запитав:

– Чи не можна у вас дізнатись, як він почувається?

– Про нього вельми важко сказати щось певне, – привітно пояснила сестра Кірсіпуу. – Він без угаву зітхає – аж моторошно. А з іншого боку, у нього добрячий апетит і жару немає, а це свідчить, що він видужує.

– А чи не вередує? – поцікавився Півчеревичок.

– О, так, – ствердила сестра Кірсіпуу. – Він неймовірний вередун.

– Гарна прикмета, – зауважив Півчеревичок.

А медсестра продовжила:

– Щиро кажучи, його коники вже набридають. Через нього для інших хворих взагалі не лишається часу. Сьогодні, до речі, він мене викликав дзвоником щонайменше десять разів. І уявіть – просто задля того, щоб запитати, чи не видно часом вас.

– Нас? – розхвилювався Муфтик.

– Ну, звичайно, – всміхнулася сестра Кірсіпуу. – Він говорить, що, окрім вас, у нього нікого немає.

Вона вже намірилася йти в своїх справах, але нібито щось згадала і через хвильку поцікавилась:

– Ви ж кумедні чоловічки, чи не так?

– Авжеж, – разом ствердили Муфтик і Півчеревичок.

– Отже, я не помилилась, – мовила вдоволено сестра Кірсіпуу. – До речі, я читала про вас у газеті. Проте дозвольте запитати – де ж це ваш третій товариш?

Зрозуміло, Муфтик і Півчеревичок не могли відчувати, що це запитання було далеко не щиросердим. І звідкіль вони могли знати, що сестра Кірсіпуу чудово обізнана стосовно долі Мохобородька.

– Його викрали! – випалив Півчеревичок.

– Викрали! – скрикнула медсестра. – О Боже, що діється!

Її подив був не зовсім удаваним. Хоч подруга з подробицями розповіла Кірсіпуу, як їй пощастило придбати Мохобородька. І тепер оце ще більше зацікавило медсестру.

– Як же це трапилось? – запитала вона.

– Нашого друга нахабно викрали, – відрізав Муфтик. – Та подробиць ми, на жаль, не знаємо.

– І уявляєте лишень, – додав Півчеревичок, – злодій – якась жінка. Нам пощастило навіть вивідати її адресу: шосе Свободи, номер дев’ять. Там вона й тримає нашого бідолашного Мохобородька.

– Силоміць? – здивувалася медсестра.

– А то як же, – ствердив Муфтик. – Добровільно Мохобородько не був би там і хвилини. Ми його чудово знаємо.

– Тільки ось… – Півчеревичок багатозначно підкахикнув. – Тільки ось… уповаємо на те, що він недовго потерпатиме в полоні.

Обличчя медсестри зашарілося від допитливості:

– Невже правда?

– Ми звільнимо його, – запевнив Муфтик.

А Півчеревичок додав:

– Саме про це ми й хочемо порадитися із Вольдемаром.

– О-о, – вихопилось у Кірсіпуу. – Цікаво, справді цікаво. Сподіваюсь, що дядько Вольдемар дасть вам добру пораду.

І вона зненацька заметушилась.

– Мушу поспішати, – вибачливо усміхнулась медсестра. – На мене чекають.

І хутенько пішла, хоч насправді її не чекав ніхто. Кірсіпуу поспішила до телефону й набрала номер подруги.

– Перепрошую за клопіт, – почала вона, як тільки жінка взяла трубку. – Чи ви знаєте, які жахливі чутки поширюються в місті? Що буцімто ви, так би мовити, вкрали свого малесенького! Що ви тримаєте його в себе силоміць! Просто неймовірно, що тільки можуть вигадати люди, чи не так?

– Воістину! – пролунав із трубки голос. – І хто ж отакі дурниці верзе?

І коли сестра Кірсіпуу детально розповіла їй про свою розмову з Муфтиком і Півчеревичком, жінка розлючено кинула:

– Сподіваюся, сестро Кірсіпуу, що ви все-таки не повірили отій маячні. Я знайшла свого малесенького в якійсь собачій буді, де він, бідолашний, спав на трухлявій соломі. Хіба ж це злодійство, якщо я принесла Мохобородька додому, щоб у своїй квартирі дати йому притулок! Яке ж це насилля, коли я по-материнському голублю і годую його, є для нього опорою в житті!

– Не хвилюйтесь даремно! – намагалась заспокоїти приятельку сестра Кірсіпуу. – Пусті теревені взагалі не варто брати близько до серця. Але тепер ви принаймні знатимете, що його треба пильнувати, бо, здається, у них є план його звільнення. Коли пощастить почути про це щось суттєве, я неодмінно вам зателефоную.

– Дякую вам, – сказала жінка. – Я буду весь вечір удома.

Доки точилася ця розмова по телефону, Муфтик і Півчеревичок підійшли до палати, де лежав Вольдемар. Звідти чувся знайомий стогін, який урвався відразу ж, як тільки Муфтик і Півчеревичок постукали у двері.

– Ввійдіть! – прогоготів Вольдемар.

І тільки-но кумедні чоловічки ступили до палати, радісно скрикнув:

– Ну, нарешті, нарешті! Я чекаю на вас ще зранку!

Муфтик простягнув Вольдемарові букет квітів, а Півчеревичок поклав на тумбочку велику коробку шоколадних цукерок. Цього разу вони вмить зголосилися, який гостинець прихоплять із собою для хворого. І їм не довелося про це жалкувати, тому що Вольдемар дуже зрадів, одкрив коробку і простягнув кумедним чоловічкам.

– Їжте сміливо, – попросив він. – Не соромтесь.

Вони й не соромились. Муфтик узяв одну, а Півчеревичок – сім шоколадних цукерок.

– Як ви почуваєтесь? – запитав Муфтик.

Вольдемар невдоволено пророкотав:

– Зі здоров’ям усе гаразд. Тільки вони залюбки тримали б мене в лікарні до кінця життя. Вночі я бачив уві сні свого слона. Жити без нього – безпросвітна мука. Туга діймає. Тілесні страждання в порівнянні з цим – ніщо. Ви, мабуть, не зможете цього зрозуміти.

– Чому ж ні! – вигукнув Півчеревичок.

А Муфтик додав:

– І нас же силоміць розлучили з нашим найкращим другом.

– Невже? – Вольдемар підвів голову. – Вас теж?

Муфтик і Півчеревичок почали розповідати. Вони виклали все: про відвідини жінкою готелю і про зникнення Мохобородька, про зустріч у парку і про те, як їм пощастило дізнатися, де мешкає злодійка.

– І там він тепер і погойдується в господарчій сумці, висунутій на держакові швабри з вікна третього поверху, – сказав Півчеревичок насамкінець.

Вольдемар слухав цю пригоду з глибоким занепокоєнням і цікавістю.

– Ну, звичайно, ці жінки… – зітхнув він. – Я все життя тримаюся від них подалі і, виявляється, чиню мудро. Не чекай від жінки нічого хорошого. Так воно є і так лишиться надалі.

Двері палати ледь чутно відчинилися, увійшла медсестра Кірсіпуу. Вона чула останні Вольдемарові слова.

– Все-таки ви несправедливі щодо слабкої статі, – посварилася пальцем на Вольдемара. – Хто б тоді піклувався про чоловіків, якби не було жінок? Хто доглядав би вас тут, у лікарні? Доводиться мені, представниці слабкої статі!

Вольдемар з ввічливості не перечив, та з виразу його обличчя можна було легко прочитати, що саме про догляд медсестри Кірсіпуу він не особливо високої думки.

Муфтик і Півчеревичок зауважили, що Кірсіпуу не мала нагальної потреби заходити до палати. І Вольдемар теж її не кликав, бо весь час тримав руки подалі від кнопки дзвоника.

– Можливо, я чимось допоможу? – безпорадно запитала медсестра і, помітивши принесений Муфтиком букет, одразу ж вигукнула: – Ну, звісно, ох ці нинішні чоловіки! Щоб же ви робили без жінок! Квіти треба негайно поставити у воду!

– Так-так, зрозуміла річ, – вибачливо пробубонів Муфтик, роззираючись навколо в пошуках вази.

Та вона вже була в руках медсестри, яка набрала з крана води й поставила квіти. Тоді поправила подушку в узголів’ї Вольдемара і, полишаючи палату, сказала:

– У разі потреби – подзвоніть.

Коли двері за нею причинилися, Вольдемар пробурчав:

– Як набридає оця надмірна турбота. Іноді мені здається, що вона грається зі мною, мов із живою лялькою.

– Я й на крихтину не здивуюся, якщо Мохобородька спіткала приблизно така доля, – сказав Муфтик.

– Так-так, – кивнув Вольдемар. – Адже в цього Мохобородька величезна борода, еге ж? Саме такі подобаються жінкам найбільше. Як працівник зоопарку можу вас запевнити: що волохатіший звір, то в більшому захваті від нього жінки. В зоопарку повсякчас можна бачити, як саме жіноцтво з неослабною увагою роздивляється волохатих тварин. І саме з таким виглядом, що їм кортить взяти звірятко на руки і поторсати… Та я запевняю вас, мої друзі, – тварина не якась там цяцька…

– Маєте рацію, – підтримав його Півчеревичок. – Правда, наш Мохобородько не якесь звіря, але все-таки…

Вольдемар урвав його:

– Але все одно він жива істота, чи не так? А з будь-якої живої істоти не можна робити іграшку. Кожну живу істоту треба шанувати вже за те, що вона жива.

Сказавши це, Вольдемар замислився. На його переніссі з’явилася глибока зморшка. Муфтик і Півчеревичок і не здогадувались, про що він мізкує, але в нього був такий зосереджений вигляд, що зараз вони не наважувались турбувати його запитаннями.

Нарешті Вольдемарове обличчя проясніло.

– Цього Мохобородька ми знімемо з вікна хоботом, – рішуче сказав він.

– Хоботом?! – вигукнув Муфтик.

– Яким хоботом?! – запитав Півчеревичок.

– Звичайно, слонячим, – пояснив Вольдемар. – Яким же ще!

– Боже поможи! – пролунало раптом від дверей.

Усі троє воднораз поглянули в той бік. Медсестра Кірсіпуу так нишкома ввійшла до палати, що ніхто не звернув на неї уваги.

– Боже поможи! – повторила вона знову. – Який сміливий і дотепний план. Чи ви й справді гадаєте, що слонові пощастить звільнити Мохобородька?

Вольдемар не відповів. Він пильно й недовірливо поглянув на медсестру Кірсіпуу.

– Пригощайтесь, будь ласка, цукерками, – сказав він нарешті.

Кірсіпуу взяла запропоновану шоколадну цукерку.

– Беріть іще, – припрошував Вольдемар.

Він розумів, що до сестри Кірсіпуу треба якомога дужче піддобритися. Тепер, коли вона посвячена в план звільнення Мохобородька, не варто її гнівити. Інакше все може провалитись.

– Дякую, – мовила сестра Кірсіпуу і поклала до рота другу цукерку. – Ви сьогодні вельми доброзичливі.

– Сподіваюся, що ви навзаєм відповісте мені тим же, – пробасив Вольдемар.

– Безумовно, – усміхнулася медсестра Кірсіпуу.

Вона знову поправила подушку в узголів’ї Вольдемара і вийшла з палати. Нечутно, як і з’явилася.

Як тільки вона зникла, Вольдемар швидко сів, а по хвилі й підхопився. Він став ходити палатою туди-сюди, та ось зупинився і вдоволено прорік:

– Ми звільнимо Мохобородька вже цієї ночі. Для такої благородної справи сил у мене вистачить, незважаючи на всі зламані ребра.