Подарунок тітоньки Марини

Добридень!

Ще раз добридень! Яка приємна зустріч! А я вже думав – більше не зустрінемось… Що ж це ви знову не туди дивитесь? Це ж слон. А я – отут, біля мавпиної клітки.

До нас у циркові стайні щодня приходять дорослі й діти. Звірі люблять дивитися на різні екскурсії. Це місце по-старому зветься «стайнями», а мешкають тут різні звірі, всі, що виступають у цирку.

Оце, наприклад, вчений гусак. А це – ведмідь Клишоногий. А оце – наш директор, Кузьма Іванович. А це – дресирований цап Буцай. А ось – приборкувачка левів і тигрів, тітонька Батіжкова… Ми з нею вже один раз виступали. А оце її леви…

Вам дуже пощастило, що ми знову зустрілися. Тепер по знайомству ви дістанете в цирку найкращі місця – під стільцями першого ряду…

Питаєте – як я сюди потрапив? О, це довга історія, ще й не така проста. Я тепер уже не той Мицик, що був колись, – зовсім інший. З того часу всього було.

Так, на мені тепер великий клопіт. Адже я тут не сам, зі мною тут ще хтось…

Але хочете дізнатись, як це трапилось? Будь ласка. До початку вистави часу ще багато, встигну вам розповісти. І перш за все про те …

Як я познайомився з подарунком тітоньки Марини

Отож, коли тітонька Марина принесла мені в подарунок сибірського кота, я залишився у своїй нірці: не хотів, щоб мене вважали пожадливим до подарунків.

Але тітонька Марина й Петрик про мене раптом забули. Вони стали носитися з цим подарунком по кімнаті й казати про нього різні приємні речі.

– Ах, які в нас оксамитові вушка! – ніжно муркотіла тітонька Марина.

А Петрик додавав:

– І вуса.

– Ах, які в нас білесенькі зубки!

А Петрик додавав:

– І хвіст.

– Ах, які в нас чудові кігтики!

А Петрик додавав:

– І очиська!

З цих розмов я зрозумів, що мені дістався дуже хороший кіт – із зубками, кігтиками, очиськами, і я повинен сам якскоріше на нього подивитись.

Коли тітонька Марина й Петрик пішли собі, я тихесенько визирнув із нірки і зразу ж усе побачив. Мій любий, гарнесенький подарунок сидів під обіднім столом і світив своїми зеленими очиськами. Він був дуже сибірський, дуже поважний, і на шиї в нього висів шовковий бант.

«Як же я в своєму сірому вигляді з’явлюсь перед таким чепуруном?» – подумав я і зразу згадав про тітоньку Марину. Вона завжди до приходу гостей робилася гарна: малювала собі рожеві щоки, білий ніс і чорні брови. Я вирішив так само стати гарним і хутко заліз на туалетний столик тітоньки Марини.

Виявилось, що вона й тут про мене потурбувалась: повиставляла різні пахощі, помади, туш, а пудрениця навіть була розкрита і в неї покладений м’який пушок. Та найдужче порадував мене власний портрет. Він був живий. Він стояв переді мною і робив усе, що я роблю: махав хвостом, умивався, винюхував усе навколо. Я спочатку подумав, що це друге мишеня, та коли поторкав лапкою, зрозумів, що то скло. Тут я ще раз упевнився, що тітонька Марина мене дуже любить, бо інакше вона не стала б виставляти мій портрет на найвиднішому місці.

Я хвилинку помилувався на себе і взявся до діла. Перш за все я чорною тушшю пофарбував вуса, і вони одразу ж стали сторчма. Потім я став пахтитися дорогезними парфумами. Та сталася прикрість: усі ті парфуми вилилися на мене, і я мало не задихнувся від їх аромату. Тоді я швидше почав пудритися. Двічі сунув носа в коробку і подивився на свій живий портрет: ніякого пуття, пудри навіть не видко. «Ех, як було б гарно, якби ніс у мене був великий, як у тітоньки Марини!» – подумав я.

Але ж ви знаєте, який у мене ніс: менший за сірникову голівку. Довелося пудритися з голови до ніг. Я заліз до пудрениці й викупався. Вийшло надзвичайно гарно. Я навіть подумав тоді: «От коли б ця коробочка з пудрою була завбільшки як ванна, тітонька Марина теж уся пудрилася б!»

Тепер я став дуже подібний до не дуже білого ведмедя. Я навіть тихесенько погарчав для поважності і пішов знайомитися. Ідучи, я так запишався своєю красою, що й не помітив, як підкотився під самий ніс свого дорогого подарунка.

І тут скоїлося лихо.

Очі в кота стали як дві столові ложки, він увесь затремтів, затиснув лапами носа й засичав: «Ф-ф-ф, який дух!» Потім став на задні лапи, ойкнув і повалився на спину. Гепнувся – і не дихає. Я кинувся до нього:

– Ну, любчику! Ну, малесенький! Ну, котику мій, не бійся, я тебе не з’їм! Я за тебе завжди заступатися буду…

Та було пізно: його вуса вже не ворушилися. Загинув! Від жаху загинув.

«Ех, дурна моя голова! Дурний хвіст! – проклинав я себе. – Як же це я зразу не подумав, що таке може статися?! Вже ж яка тітонька Марина велика, а й вона, побачивши мене, завжди непритомніє… О горе, горе! Вбивця я! Жорстокий убивця!.. Що тепер скаже тітонька Марина?! Вона мені ніколи цього не пробачить…»

Але, згадавши тітоньку Марину, я миттю піднісся духом. Я згадав, що в неї є цілющі, чудодійні ліки на всі випадки смерті. І я вирішив негайно скористатися ними.