Не встиг я вранці витягти хвоста зі своєї нірки, як почув тремтячий голос Кицика:
– Не підходь! Не підходь до мене близько! Я вже все знаю!
– Що знаєш? – спитав я.
– Я вже знаю, які бувають миші.
– Що ж тут дивного, – зауважив я. – Ми з тобою знайомі не перший день, до того ж ти бачив мій портрет
Але Кицик, згадавши портрет, тільки застогнав.
– Як же ти все-таки дізнався про мишей? – спитав я. – Поясни до пуття.
І Кицик попищав:
– Мене навчив Петрик. Він упіймав мене, посадив за свій підручник і почав примовляти: «Учись! Учись! Учись!..»
– Ну й що з того?
– А те, що в підручнику був намальований ти, а Петрик без кінця казав: «Це миша! Лови мишей!..» Тепер я знаю, кого мені треба ловити.
– Так, – погодився я, – якщо справа дійшла до підручників, тоді все зрозуміло. Підручник – велика сила! Це я на собі перевірив. Одного разу тітонька Марина мене ним так по голові ляснула, аж досі пам’ятаю цей урок!
Кицик гірко заплакав і, ковтаючи сльози, сказав:
– Тепер, якщо я тебе не впіймаю і не знищу, мені в домі життя не буде: мене виженуть на вулицю. Що я, нещасний, там робитиму?!
Бідолашний Кицик ридав, а я переживав, не знаючи, як його виручити. Адже, крім мене, ніхто йому не міг допомогти.
«Ну, що ж, – промовив я собі, – якщо ти друг, то вагатися нема чого – виручай!»
Мені, звичайно, стало себе трохи шкода, бо я ж все-таки жива істота. Але я набрався духу і сказав йому:
– Слухай, Кицику, не рюмсай. Я тобі допоможу.
– Як? – простогнав він.
– Дуже просто. Ти повинен мене впіймати і трішечки знищити.
Кицик весь затрусився, вирячив очі і, затинаючись, спитав:
– Ти… ти так гадаєш?
– Авжеж, іншого виходу ми не маємо. Отже, давай прощатися! – і я простягнув йому обидві лапи.
Кицик ніжно обійняв мене, і ми вдвох умилися сльозами. Потім він спитав:
– А що ж тепер мені треба робити?
– Відомо що – ти повинен мене з’їсти.
– Як, усього? Цілком? – ще дужче вжахнувся Кицик.
– Так, цілком.
– І твої вушка?
– І мої вушка.
– І твій носик?
– І мій носик.
– І твій хвостик?
– І мій хвостик…
– Ой, що ж я, біднесенький, робитиму?! – ридав Кицик і ще міцніше пригортав мене до свого серця.
– Ну, гаразд, – сказав я, втираючи сльози, – нема чого зволікати, для мене це теж не дуже велика радість. Починай!
– Не-е можу! – простогнав Кицик. – Допоможи-и мені!
Легко сказати «допоможи»! А як? Не буду ж я сам себе їсти…
Тут я згадав, як тітонька Марина частує Петрика цукерками, і скомандував:
– Відкрий рота і заплющ очі! І не розплющуй, поки я не порахую до трьох.
Кицик слухняно виконав наказа.
– Раз! – рахував я. – Два! Два з половиною…
– Стій, стій! – загукав раптом Кицик. – Зачекай!..
– Чого ще чекати?
– Слухай, – тремтячим голосом сказав він. – Може, у тебе є друге мишеня? Таке саме, як ти, тільки зовсім інше?..
– А хіба я тобі не до вподоби? – хотів був я образитись, але одразу ж усе зрозумів.
Не довго думаючи, я побіг до звалища Петрикових іграшок. Кицик кинувся за мною.
На ходу я кинув йому:
– Зараз ти впіймаєш тітоньці Марині мишку, і тобі не доведеться морочитися зі мною. Вперед! Вперед!
Умить розкидали ми всі Петрикові іграшки по кімнаті і розшукали мишку, чудову замшеву мишку з гумовим моторчиком, – майже зовсім, зовсім як справжню. Хвостик у неї був ручкою, за допомогою якої заводився моторчик.
– Ось, маєш! – сказав я Кицикові. – Гадаю, що тітоньку Марину вона цілком задовольнить.
Вже ж який Петрик вередливий малюк, а й він дуже любить з нею гратися… Неси її до тітоньки Марини, і миріться…
А ввечері скоїлося от що.
Кицик вирішив приємно здивувати тітоньку Марину.
Він накрутив мишці хвостика і поклав її в ліжко, на білу подушку.
Цього дня тітонька Марина мала багато всілякого клопоту, вона стомилася й хотіла якраніше заснути. Та щойно вона лягла в ліжко, як почулося дзижчання мишачого моторчика, і тітонька Марина почала високо підстрибувати, нібито всі пружини матраца змовились і заходилися підкидати її аж до стелі. Коли ж тітонька Марина стала обома ногами на землю, вона спромоглася вимовити лише п’ять слів:
– Петрику, ремінь і Кицика сюди!..
Півночі я втішав свого доброго друга, запевняючи, що все на добре, що тепер тітонька Марина вже не вимагатиме від нього мишей, бо не полюбляє спати з ними в одному ліжку. Так воно й сталось.