Вулицями ходить дуже багато ніг, а для мишеняти досить найменшого дитячого черевика, щоб накрити його з головою і з хвостом. А котам здається, що кожен перехожий ходить вулицями з собакою.
Може, воно так насправді й є.
Отже, тільки озирайся.
Добре, коли ти лише про себе самого дбаєш. А коли на твоїх руках ще й безпорадний та лякливий кіт-інвалід, тоді – набагато гірше.
Так, тепер у бідолахи Кицика нікого, крім мене, не зосталося: круглий сирота. І до того ж він заявив, що і на світі не житиме, як поруч не буде мене, мишеняти.
Хто-хто, а я його добре розумію.
Отак ми й прошкували вулицями, ішли поволі, бо Кицикові боляче було ступати на покалічену лапу.
Я його дуже жалів і весь час тільки й думав, чим зарадити бідоласі.
Нарешті зміркував.
Я сказав йому:
– Обіпрись своєю хворою лапою на мою спину і тобі легше буде йти.
– Із задоволенням! – вигукнув Кицик і поклав на мене важку лапу.
– Ну як? – спитав я. – Легше?
– Набагато. А головне, дуже приємно.
– Що приємно? – здивувався я.
– Коли котяча лапа лежить на мишачій спині. Дуже приємно. Я навіть відчуваю, як вона видужує.
Саме тут і я відчув, що якісь гострячки почали шкрябати мені спину.
І я сказав Кицикові:
– Ти на мене не ображайся, але я мушу зауважити, що на мишачій спині значно приємніше відчувати хвору, а не здорову лапу.
– Це в мене кігтики з подушечок вилазять, – пояснив мені Кицик.
Але тут розмову довелось припинити.
Ми помітили, що всі перехожі дивляться на нас і з повагою дають нам дорогу.
– Оце дива! – казали одні. – Кішка з мишкою ходять обійнявшись.
– Це добий знак! – казали другі. – Дуже добрий!..
А ми з Кициком теж дивувались, чому вони дивуються. Що ж дивного в тому, що мишка дружить із кішкою? Коли в домі на всіх вистачає їжі – ніхто нікого не їсть. Візьмемо, наприклад, наш дім: скільки ми в ньому живемо, а досі Петрик не з’їв тітоньку Марину, а я – Кицика.
Мене ще дужче зацікавило, куди це чимчикують, куди поспішають усі ті люди.
Я вирішив дізнатись, щоб теж туди піти…
Місто тим і відрізняється від лісу, що в ньому перехожим усе відомо.
На всіх перехрестях написано «Перехід!», усюди намальовано стрілки.
Якщо здорові ноги – ходи де хочеш. Крім того, всіляких плакатів і вивісок хоч греблю гати.
Мені, наприклад, приємно було прочитати плаката з написом: «Боріться з мишами!» Я досі й не знав, що мишей вважають такими дужими, що запрошують з ними боротися. А у вітрині магазину слюсарних інструментів, де стояли всілякі машини, висіла табличка: «Мишине мастило»…
Ось як нас поважають!
Коротше кажучи, я вирішив з’ясувати, куди ж це простує весь люд. І я це з’ясував.
На стінах будинків висіли кольорові афіші, на яких яскравими літерами було виведено:
ВСІ ДО ЦИРКУ!
А внизу велика стрілка вказувала, куди треба йти. Тут у мене зразу повеселішало на серці, ніби я з’їв цілісінький кілограм сала.
Справа в тому, що цирк для мене не був новиною: я з ним давно познайомився з Петрикових книжок. Коли я на цих книжках обгризав з обкладинок зайвий клей, то прочитував їх від палітурки до палітурки і розглядав усі малюнки. Так що цирк я вивчив, як свій власний хвіст. Тому, добре все обміркувавши, я рішуче заявив Кицикові:
– Ми підемо до цирку! Нам обов’язково треба там бути, бо я гадаю, що цирк – найкраще і найвеселіше місце на світі. Тобі це скаже навіть мала дитина. Як на мій, мишачий, погляд, весь світ має бути влаштований, як один великий цирк: усі виступають, і ніхто нікого не їсть!..
І ми поспішили туди, куди показувала стрілка.