Куди всім треба йти

Вулицями ходить дуже багато ніг, а для мишеняти досить найменшого дитячого черевика, щоб накрити його з головою і з хвостом. А котам здається, що кожен перехожий ходить вулицями з собакою.

Може, воно так насправді й є.

Отже, тільки озирайся.

Добре, коли ти лише про себе самого дбаєш. А коли на твоїх руках ще й безпорадний та лякливий кіт-інвалід, тоді – набагато гірше.

Так, тепер у бідолахи Кицика нікого, крім мене, не зосталося: круглий сирота. І до того ж він заявив, що і на світі не житиме, як поруч не буде мене, мишеняти.

Хто-хто, а я його добре розумію.

Отак ми й прошкували вулицями, ішли поволі, бо Кицикові боляче було ступати на покалічену лапу.

Я його дуже жалів і весь час тільки й думав, чим зарадити бідоласі.

Нарешті зміркував.

Я сказав йому:

– Обіпрись своєю хворою лапою на мою спину і тобі легше буде йти.

– Із задоволенням! – вигукнув Кицик і поклав на мене важку лапу.

– Ну як? – спитав я. – Легше?

– Набагато. А головне, дуже приємно.

– Що приємно? – здивувався я.

– Коли котяча лапа лежить на мишачій спині. Дуже приємно. Я навіть відчуваю, як вона видужує.

Саме тут і я відчув, що якісь гострячки почали шкрябати мені спину.

І я сказав Кицикові:

– Ти на мене не ображайся, але я мушу зауважити, що на мишачій спині значно приємніше відчувати хвору, а не здорову лапу.

– Це в мене кігтики з подушечок вилазять, – пояснив мені Кицик.

Але тут розмову довелось припинити.

Ми помітили, що всі перехожі дивляться на нас і з повагою дають нам дорогу.

– Оце дива! – казали одні. – Кішка з мишкою ходять обійнявшись.

– Це добий знак! – казали другі. – Дуже добрий!..

А ми з Кициком теж дивувались, чому вони дивуються. Що ж дивного в тому, що мишка дружить із кішкою? Коли в домі на всіх вистачає їжі – ніхто нікого не їсть. Візьмемо, наприклад, наш дім: скільки ми в ньому живемо, а досі Петрик не з’їв тітоньку Марину, а я – Кицика.

Мене ще дужче зацікавило, куди це чимчикують, куди поспішають усі ті люди.

Я вирішив дізнатись, щоб теж туди піти…

Місто тим і відрізняється від лісу, що в ньому перехожим усе відомо.

На всіх перехрестях написано «Перехід!», усюди намальовано стрілки.

Якщо здорові ноги – ходи де хочеш. Крім того, всіляких плакатів і вивісок хоч греблю гати.

Мені, наприклад, приємно було прочитати плаката з написом: «Боріться з мишами!» Я досі й не знав, що мишей вважають такими дужими, що запрошують з ними боротися. А у вітрині магазину слюсарних інструментів, де стояли всілякі машини, висіла табличка: «Мишине мастило»…

Ось як нас поважають!

Коротше кажучи, я вирішив з’ясувати, куди ж це простує весь люд. І я це з’ясував.

На стінах будинків висіли кольорові афіші, на яких яскравими літерами було виведено:

ВСІ ДО ЦИРКУ!

А внизу велика стрілка вказувала, куди треба йти. Тут у мене зразу повеселішало на серці, ніби я з’їв цілісінький кілограм сала.

Справа в тому, що цирк для мене не був новиною: я з ним давно познайомився з Петрикових книжок. Коли я на цих книжках обгризав з обкладинок зайвий клей, то прочитував їх від палітурки до палітурки і розглядав усі малюнки. Так що цирк я вивчив, як свій власний хвіст. Тому, добре все обміркувавши, я рішуче заявив Кицикові:

– Ми підемо до цирку! Нам обов’язково треба там бути, бо я гадаю, що цирк – найкраще і найвеселіше місце на світі. Тобі це скаже навіть мала дитина. Як на мій, мишачий, погляд, весь світ має бути влаштований, як один великий цирк: усі виступають, і ніхто нікого не їсть!..

І ми поспішили туди, куди показувала стрілка.