Розділ тринадцятий: Повз циркову касу

Непосидько, М’якуш і Нетак усе ще знаходилися на балконі четвертого поверху. До кімнати вони увійти не могли, а як опинитися на вулиці? Ось питання, над яким доводилося сушити голову.

Чимало поміркувавши, М’якуш сказав:

– Найліпше, мабуть, з’їхати вниз, – і показав друзям на ринву, яка проходила біля балкона.

Непосидько першим стрибнув на ринву. Залізо під ним задзвеніло, завищало і затремтіло. Здавалося, що хтось ножем шкребе каструлю. А з-під металевих ніг і рук немов від точильного круга бризками розсипалися іскри.

Коли спускався дерев’яний Нетак, труба глухо торохтіла: бум-турурум! Турурум-бум!..

Останнім стрибнув на ринву М’якуш. Сонце нагрівало її, і він весь прилипав до неї. Тому, коли він відклеював по черзі руки і ноги, ринва говорила: «Смак-чвак! Чвак-смак!»

Перехожі перелякано озиралися на ринву, боязко відступали вбік і навіть переходили на інший бік.

Нарешті наші мандрівники з’їхали на тротуар.

– Садок! Садок! Я бачу садок! – вигукнув Непосидько. – Швидше туди, там чекає Петрусь!..

І всі троє побігли на ріг, де за металевою огорожею ріс невеликий садок. Але Петруся там не виявилося.

Непосидько оббігав усі алейки, всі клумби, шукав під кожним листком і квіткою, але так і не знайшов його.

Все пропало – Петруся немає!

– Я так і думав, – позіхнув М’якуш, укладаючись спати під садовою лавкою.

Але тут Непосидько помітив, що на тротуарі з’явилися десятки дитячих ніг. Щохвилини їх ставало дедалі більше.

Діти весело гомоніли, а зверху раз у раз чулося:

– Швидше, швидше!

– Як чудово – безкоштовні квитки!

– А раптом нам не дістанеться?

– Ох і програма сьогодні!..

На протилежному боці стояла велика округла будівля, прикрашена кольоровими афішами. З гучномовця линула весела музика і гучний голос сповіщав:

«Увага! Увага! Початок за п’ять хвилин!..»

– Та це ж цирк! Цирк, цирк! – застрибав Непосидько.

– То й що з того, що цирк? – абсолютно спокійно промовив М’якуш. – У нас зараз інші справи. У нас зник Петрусь. Він повинен іти до літнього табору, а не до цирку.

Нетак уже давно дивився на яскраві афіші й ладен був побігти за дітлахами, але ноги його чомусь ішли в протилежний бік. Це був перший випадок, коли дерев’яний упертюх пошкодував, що він у всьому не так.

Непосидько стояв дуже засмучений словами М’якуша, і вигляд у нього був такий, наче його облили цебром холодної води. А проте він спробував знову заїкнутися про цирк:

– А… а все ж таки цирк є цирк! – сказав він.

– Гм, ти, як ніколи, маєш рацію, – єхидно пропищав М’якуш. – Цирк – це дійсно цирк, і тут тобі навіть Нетак не суперечитиме. Але подумайте, навіщо Петрусеві бігти до цирку, коли йому треба до табору? Тим паче, що табір – це теж своєрідний цирк: там чимало дітей з ранку до вечора ходять на голові й можуть утнути таке, що не кожен акробат зробить.

– Звісно, – сумно зітхнув Непосидько. – Треба шукати Петруся, хоча я б на його місці пішов зараз до цирку.

І тут сталося несподіване: слова Непосидька справдилися. На бруківці з’явився візок, на якому урочисто сидів Петрусь. Візок прямував просто до воріт цирку.

– Ага! Що я говорив?! – радісно підскочив Непосидько. – Вперед, за Петрусем!

Тут уже нічого іншого не залишалося, як бігти за візком. І друзі помчали до цирку. Але… не встигли. Візок заїхав у цирковий двір, і ворота зачинилися перед самісіньким носом Непосидька, М’якуша і Нетака. Непосидько з досади дав щигля М’якушеві, залишивши помітну вм’ятину.

– Ну що, ну що нам тепер робити?! – крізь сльози продзвенів Непосидько. – Як ми дістанемося до Петруся?

– Нічого страшного не трапилося, – виправляючи вм’ятину на лобі, мовив М’якуш. – Квитки безкоштовні, і каса ще відкрита.

Але біля каси діялося щось неймовірне. Діти галасували, кричали і вимагали самого директора.

– Та ви що?! – кричала з віконця касирка. – Які такі безкоштовні квитки? Хто вам таке сказав?

– Хто? Ваш головний клоун – ось хто! – кричали діти. Вони наполягали, вимагали, шуміли…

Непосидько, Нетак і М’якуш так і не зуміли пробратися до каси. Але тут пролунав перший дзвінок, і натовп хутко розсіявся.

Хлопчики опинилися самі перед касою. Під віконце каси негайно підсунули цеглину. Нетак заліз на неї першим. На плечі йому видерся М’якуш, а М’якушеві на голову вихопився Непосидько. Піраміда хиталася, але Непосидько встиг дотягнутися до віконця каси і крикнути:

– Квиток!..

Але щойно касирка простягнула квиток, як піраміда загуркотіла вниз. Довелося наново її будувати.

– Скільки разів вам повторювати – безкоштовних квитків немає, платіть гроші!

Піраміда звалилася вдруге. Грошей, звичайно, ні в кого з них не було, і, правду кажучи, вони їх жодного разу ще не бачили.

За хвилину Непосидько, М’якуш і Нетак стояли біля вхідних дверей, де все ще юрмилися діти. Одні приставали до дорослих і просили:

– Тітонько, візьміть мене з собою!

– Дядечку, скажіть, що ми ваші синочки!..

Інші кричали й обурювалися:

– Чому немає безкоштовних квитків?!

– Сам головний клоун оголосив усім, що квитки безкоштовні!..

А вистава вже починалася. На вулицю було чути музику, сміх і оплески. У дверях з’явився величезний чоловік у плащі й капелюсі. З усього видно було, що це колишній борець. Він важко дихав, а вуха його, роздавлені в сутичках, двома млинчиками щільно прилягали до голови.

– Безкоштовних квитків немає! – сопів він. – Це якийсь шахрай обдурив вас! – І, звертаючись до контролерки, наказав: – Пильнуйте, щоб у вас без квитка жодна людина не пройшла! Жодна!

Це був сам директор цирку, бо контролерка так і сказала:

– Не хвилюйтеся, директоре, у мене без квитка ні заєць, ні миша не проскочать!

Контролерка була сувора і пильна: на її носі сиділо дві пари окулярів, квитки вона підносила до самого носа та ще й промацувала їх руками.

Раптом до дверей підійшов хлопчик із цигаркою в зубах і ціпком у руці й спокійно пройшов повз контролерку.

– Ваш квиток? – суворо запитала вона і зупинила хлопчика.

– Ви що, не бачите? – сказав хлопчик. – Я ліліпут, асистент фокусника Клеопарді!

– Ох, пробачте, я вас не впізнала! – вибачилась контролерка.

Але тут з’явилося ще з десяток «ліліпутів», і, якби не директор, контролерка всіх пропустила б.

– Геть звідси! – крикнув директор. – А ще в школі вчитеся!..

Це були ті самі хлопчики, які сподівалися на безкоштовні квитки.

– Але ж ми справжні, найліліпутніші ліліпути! – вигукнув Непосидько. – Нас зобов’язані пропустити!

– Стривайте! А ви хто такі? – запитала контролерка, перегородивши їм шлях ногою.

– Ми – велетні! – вигукнув Нетак.

– Ану, мишачі велетні, марш звідси! – сказала контролерка і засміялася.

Раптом Непосидько штовхнув друзів і, відважно підстрибнувши, опинився у відстовбурченій кишені директорського плаща. Той нічого не помітив, бо віддавав якісь розпорядження маленькому товстунові – певно, адміністраторові цирку.

– Сюди, сюди! – шепотів Непосидько і простягав униз руки-пружинки.

М’якуш враз ухопився за них, Нетак – за ноги М’якуша, і всі троє опинилися в директорській кишені. Ще мить – і «мишачі велетні» без квитків спокійнісінько в’їхали в циркове фойє, куди пішов директорський плащ.

Контролерка чудово бачила витівку трьох малюків, але нікому й словом не прохопилася, тільки пробурчала директорові вслід:

– Нам наказує не пропускати без квитка, а сам водить безкоштовно кого хоче.

Звісно, що можна директору – того не можна контролерові.