Жахлива новина

День почався дуже добре. Замість уроків у нас була зустріч з автором дитячих книжок. Раніше вчителька підготувала питання, які ми мали поставити письменнику, але Войтек хотів запитати щось інше. Він дуже хотів знати, чим вирізняється гангстер. І хоча автор сказав, що він не пише книжки про гангстерів, а тільки про равликів і мурах, та Войтек так вперто ставив своє питання, що врешті дістав відповідь.

– Зазвичай вважається, що гангстер – це чоловік кремезної статури, одягнений у шкіряний піджак, який їздить на дуже дорогому авто, наприклад «мерседесі», і носить золоті прикраси, – пояснював письменник. – Але це може бути помилковим, – доповнив він.

А от Войтек переконався, що наш гангстер точно найсправжнісінький гангстер.

Я не скажу, що я був задоволений. Якби тато не знав гангстера, було б інакше, атак… «Що в них спільного?» – думав я, повертаючись додому.

Я здивувався, що застав там усіх, навіть дідуся. Він сидів на кухні й пив чай.

– Дідусю, послухай! У нас була зустріч з… – Я хотів розповісти про автора і про те, що я теж ставив питання і що цього разу вчителька мене похвалила.

– Пізніше, Кубусю, пізніше, – дідусь махнув рукою так, ніби муху відганяв. – Пізніше, – сумно додав він.

– Дайте дідусеві спокій, – попросила мама, але не пояснила чому.

– Що трапилося? – запитав я, бо ж мало щось статися, якщо всі поводяться так дивно.

– Нічого, – сказала моя мама. – Помий руки і переодягнися.

Я подумав, що під час моєї відсутності сталося щось важливе, але мої батьки про важливі речі мене ніколи не повідомляли. Я завжди дізнавався про все останнім. Це жахливо несправедливо, чи не так?

Якби не Адам, я б ще довго не знав, що означає мамине «нічого».

– Той сусід дідуся, ну, знаєш, пан Вєслав, помер, – сказав він.

– Та ти що? – не міг повірити я.

Пан А Ти Хто ще вчора відчиняв двері Вінзу. Він не лежав у лікарні, він не міг померти так просто, не хворіючи, і взагалі.

– Він помер? Насмерть?

– Чи ти дурний? Звичайно, що насмерть. Він помер і все. – Адам скуйовдив мою чуприну і сів за комп’ютер. – Дідусь втратив друга, йому сумно, розумієш?

Я дивився через його плече. На екрані якісь постаті стрибали зверху вниз, а з вистрелених пістолетів вилітали хмарки білого диму.

«Пана А Ти Хто більше немає», – подумав я. Це означає, що якщо я натисну на дзвінок домофону номер один, мені не відчинить двері сивий старигань і не запитає: «А Ти Хто» чи «Ну як там, молодий чоловіче, бешкетуємо?» Він не запросить мене на шоколадні цукерки, які псують зуби. Ніколи? Я почувався так, ніби в мене хтось щось забрав, не питаючи дозволу. Це дуже неприємне відчуття.

– Він заразився?

– Він отримав три смертельні постріли. – Адам думав, що я питав про героя комп’ютерної гри.

– Пан А Ти… пан Вєслав? Він заразився? – поцікавився я.

Перш ніж брат мені відповів, він встиг ліквідувати ще двох ворогів на екрані.

– У нього був інсульт.

– І що?

Це все звучало незрозуміло. Бо якби пан А Ти Хто попав під машину або вилетів у повітря разом з літаком і терористами, або потонув під час повені, чи загинув у пожежі, це було б зрозуміло, чому він помер, але інсульту я не розумів.

– Ну я ж тобі пояснюю, що в нього був інсульт, – сказав Адам.

– Чому? – не здавався я. – Він заразився?

Адам благально подивився на мене.

– Змилуйся! – застогнав він. – Інсультом заразитися не можна.

– Тоді звідки? – хотів знати я.

– Інсульт буває від старості. Або якщо людина перенервується, якщо в неї при цьому хворе серце. Або коли вона перелякається, – пояснював Адам.

– Перелякається?! – луною повторив я за братом і з жахом затулив рот рукою.

Дома на мене ніхто не звертав уваги, тому в самому светрі я побіг до Войтека.

– Вінзу вбив пана А Ти Хто! – закричав я ще в коридорі. – Пан А Ти Хто помер, бо вчора Вінзу напав на нього. Він налякався і помер, – пояснив я більш детально.

– Хто помер? Вінзу? – передражнила мене Аська.

– Пан А Ти Хто! – обурено вигукнув я.

– Я не вірю, – сказала Аська.

Усі втрьох ми побігли на вулицю Червоної Троянди. Я подзвонив у двері пана А Ти Хто, але ніхто не відчинив.

– Бачиш? Його немає! – звернувся я до Аськи. – А Вінзу був тут учора.

– Ти теж сюди приходив, – відрізала Аська.

– Але ж я ні на кого не нападав!

– А звідки ти знаєш, що це зробив Вінзу? – запитала вона. Вона завжди повинна мати іншу думку, ніж я і Войтек.

– Ти тупа! Бо він знає гангстера! Він забрав телефон! І носить дреди! А мама каже, що ті, хто носять дреди, найгірші! – зірвався я на крик.

– Ес-Пе. Вєслав Тарновський… Що означає «Ес-Пе»? Святий Петро? – Войтек прочитав текст з аркуша, що висів на дошці оголошень.

– Святої пам’яті, – виправила його Аська.

Це був аркуш, на якому написано, що пан А Ти Хто помер, і що післязавтра буде похорон, і що він прожив вісімдесят сім років. Тепер навіть Аська повірила в смерть сусіда дідуся Анджея.

Ми дивилися на двері під номером один і відійшли на кілька кроків, ніби боячись, що за мить нам їх відчинить якась бліда смерть і поманить своїм кривим пальцем.

Але нічого подібного не сталося, двері нерухомо стояли на місці. Проте своєю нерухомістю вони лякали нас ще більше.

Ми розійшлися кожен до свого дому в повному мовчанні. Я відчував щось, щось… але я не знав, як це назвати. Мені було наче сумно і наче страшно, тільки не знаю чому…

«Може, дідусь знатиме», – подумав я, але вдома його вже не застав. Тато заповнював якісь документи. Мама переглядала журнали. Я дивився, як по вікну стікають струмочки води, а потім згадав про Беррі. Що з ним зараз?!

– Я за хвилину повернуся! – гукнув я.

Я навіть зрадів, що можу щось зробити, а не просто сидіти, дивитися у вікно і відчувати щось дивне, що ніяк не називається. На жаль, шлях мені перегородила мама.

– О такій порі ти нікуди не підеш! – твердо сказала вона.

– Беррі сам, я мушу про нього подбати. Я зараз повернуся. Будь ласочка. Це зовсім поруч.

– Пес дасть собі раду. Хтось із родини пана Вєслава точно про нього подбає, – переконував мене тато.

– Але це я обіцяв про нього подбати… якщо раптом щось, – ледь стримуючи сльози сказав я.

– Що за дитячість! – пробурмотів тато, а мама додала, щоб я не фантазував, як Войтек.

Я повернувся у свою кімнату і заховався за крісло. Я думав про Беррі. Він прибіжить додому, як зазвичай двічі замуркає, але ніхто не відчинить йому балкон. Він буде стояти під дощем і мокнути.

Мені було шкода мокрого, мов хлющ, Беррі, якому ніхто не скаже, що його господар не може йому відчинити. А ще більше мені стало шкода самого себе, хоч і не знаю чому.

Я побачив коричневі капці мами. Вона зазирала за крісло.

– Кубо, виходь, – попросила вона.

– Не вийду! – засунувся я ще глибше.

– Ну то й сиди там! – мама відвернулася. – Я хотіла завтра після роботи піти з тобою по магазинах. Може, купили б тобі нову ігрову приставку.

– Завтра я зайнятий, – пробурчав я.

Я не міг пробачити своїм батькам, що їм не шкода Беррі. Я обіцяв подбати про пса «якщо раптом щось», а тепер, коли «якщо раптом щось» сталося, я сиджу тут за кріслом!

Я навіть не уявляв, що розчаруюся ще більше. Але про це я розповім набагато пізніше. А зараз я мушу розповісти про відкриття Аськи.