Наступного дня в школі я розповів Войтеку про Вінзу. Звичайно, я не обмовився й словом про те, що пан А Ти Хто допомагав йому з уроками. А ще я розповів йому про Бартека і його втечу.
– Вінзу класний. Він нікого не лякав і не грабував, – закінчив я.
– А я вже давно вам це говорила, – вставила свої п’ять копійок Аська. А ще вона сказала, що також хотіла б почитати Бартеку.
– Бартеку читатиму я і Вінзу! – запротестував я.
– Я теж хочу! – втрутився Войтек.
Аська завжди хоче того ж, що і ми. Ми не будемо ділитися з нею читанням, нехай спершу сама собі почитає, а вже потім іншим.
– Це ми ще побачимо! – пригрозила вона.
Після школи ми пішли до дідуся, щоб врешті зайнятися пошуками Беррі.
– Він був тут раз і дивився на балкон. Я його кликав, дав йому їсти, але він навіть не доторкнувся до миски, – сказав дідусь, коли я запитав його про собаку.
– Дідусю, а коли я знайду Беррі, то можна буде його в тебе потримати?
– Трохи можна, але не довго, мабуть, бо батьки, здається, мають якісь плани. – Дідусь махнув рукою і сказав: – Може, це й на краще.
Я нічого не знав про жодні плани, а дідусь не хотів більше про це говорити, тому я не допитувався.
– Якщо Беррі прийде, то я його якось затримаю, – пообіцяв він.
Так, тепер найважливіше – це Беррі. Він блукає десь сам-один, без їжі. «Хоч би тільки його ніхто не образив», – з тривогою подумав я. Бо обіцяв піклуватися про Беррі і хотів дотримати свою обіцянку. Якби я не дотримав слова, мені було б соромно перед паном А Ти Хто. Дідусь каже, що пан Вєслав дивиться на все з неба. Якщо так, то він точно знає, що Беррі зник.
Я пройшов піврайону. Войтек промарширував через іншу половину.
Аська з Міленою не відступали від нього ні на крок, але навіть їм не вдалося знайти Беррі. Я попросив Адама, щоб він також уважно роззирався, і, врешті, я звернувся навіть до батьків.
– Ой, відчепися, – буркнув тато, переглядаючи якісь папери і навіть не відірвавши від них погляд.
Я благально подивився на маму.
– Тобто ти хочеш привести до нас додому ту потвору? – Вона широко розкрила очі. – Немає навіть мови!
– Поки що він залишиться з дідусем, а коли ми збудуємо будинок…
– Ой, ну відчепися! – перебила вона мене. – Стільки проблем, а ти забиваєш мені голову дрібницями, – сумно заявила вона. – На майбутнє: зі школи повертайся відразу додому! Я добре знаю, що ти валандаєшся по району.
– Але ж я обіцяв! – крикнув я що було сили.
Я побіг у свою кімнату і зачинив двері. Але того дня мені не пощастило, бо скло в дверях, що вже раніше було тріснуте, розлетілося на друзки і – дзинь! – посипалося на підлогу.
– Кубо! – в один голос вигукнули батьки.
– Щоб ти до вечора не виходив з кімнати, – оголосила мама.
– Я ж не хотів, воно саме розбилося, вибачте, – пояснював я, але це не допомогло.
Як на зло задзвонив телефон. Адам підняв слухавку.
– Войтек каже, що його мама каже, що вона бачила поруч з піцерією жахливо страшного пса! – загукав з коридору він.
– Я вже лечу! – вистрибнув я через дірку у дверях.
– У жодному разі! – перегородила мені шлях мама.
Я ледь не розплакався.
Я впросив Адама, щоб він помчав до піцерії, розшукав Беррі і привів його до дідуся.
Минула година, потім друга. І, нарешті, Адам повернувся. З ним прийшла одна з його дівчат, Зоська.
– Там не було ніякої собаки – ні гарної, ні потворної. – Адам подивився на дівчину, і вони разом розсміялися.
Я заліз за крісло. «Він точно не дійшов до піцерії. Він зустрів дорогою Зосю і пробув ці дві години в неї», – сердито подумав я.
Я був страшенно ображений на Адама і батьків, але побився я з Ареком. Дивно, правда ж?