Хтось викрав зайченя!

Дівчата перелякано перезирнулись, а Золотуня сміливо наблизилася до бабайок.

– Я живу в цій печері, – ввічливо промовила вона. – Упевнена, ми зможемо знайти вам новий дім деінде.

Перший бабайка похитав брудною головою і дивно заговорив:

– Бабайки жити в болоті біля вежа Грізельди. Ця печера краще, бабайки зробити її хороша, дати їй безлад!

– Але не можна красти дім у Золотуні! – протестувала Джесс.

– І ламати кущ шипшини! – додала Лілі.

Другий бабайка пробурчав:

– Бабайки не слухати галасливі люді. Зараз я взятись за ту нікчемна квітка.

– Дами вперед, – загарчала дівчинка-бабайка, штовхаючи Душка ліктями.

– Ой, Сопухо, боляче! – закричав Душок.

Та Сопуха не зважала. Вона скочила в кущ шипшини й зірвала квітку.

– Стій! – закричала Лілі.

Бабайки розсміялися:

– Ха-ха!

– А тепер рвати інші квіти! – вигукнув Душок. – Ну ж бо, Маро! Сюди, Чаде!

– Ні! – вигукнув хтось.

З печери вийшла Люсі. Вусики маленького зайченяти тремтіли від страху, але воно безстрашно рушило на бабайок.

– Не чіпай Чарівну Шипшину! – вигукнула маленька Люсі.

– Люсі, вертайся в будинок! – наказала Золотуня.

Але не встигло зайченя й поворух­нутись, як Душок схопив його в свою велику смердючу долоню. Люсі зіщулилась, і її вушка затрусилися від переляку.

– Допоможіть! – пискнула вона. Джесс стиснула кулаки.

– Відпусти її!

Золотуня кинулася на Душка, намагаючись дотягтися до Люсі. Однак бабайці вдалось ухилитися.

– Вперед, Душку! – закричала Сопуха. – Ми показати зайча, що бути з тими, хто зачіпатися з бабайки.

Душок затиснув Люсі в кулаці та кинувся навтіки.

– За ним! – закричала Джесс.

Дівчата й Золотуня побігли за Душком, однак той вирвався далеко вперед.

– Сюди! – позвала Лілі.

Друзі оббігли кущ із білими квітами у формі зірочок, та коли опинились на другому боці, Душок уже зник у лісовій гущавині.

Джесс відчула, як її серце стискається від розпачу.

– Він міг забрати Люсі куди завгодно. Як ми дізнаємося, де шукати?

– Десь має бути підказка, – сказала Лілі й заходилася нишпорити біля найближчого дерева. Тим часом Золотуня вдихала повітря, намагаю­чись винюхати той гидкий запах бабайок.

– Нічого, – промовила кішка.

Джесс пробралася поповзом під кущ, але там не було й сліду Душка чи зайченяти.

– Як гадаєш, він міг забрати Люсі до нашого світу? – звернулася вона до Золотуні, витираючи бруд з колін.

Золотуня похитала головою.

– Я можу навідуватися до світу людей, бо там народилась, але інші звірі не можуть. І ви єдині люди, що побували в Лісі Дружби.

На якусь мить її занепокоєний вираз змінився на усмішку.

– Бачите, ваша любов до тварин робить вас особливими.

– Отже, Люсі десь у лісі, – зауважила Джесс. – Але де?

Лілі сіла на клаптик моху, намагаючись зібрати докупи думки. Позаду неї на вітрі погойдувалися квіти у формі зірочок. Більшість із них біліли, як молоко, але одна була сіра – так само, як і ті квіти, що їх Грізельда перетворила на попіл. Аж ось іще одна квітка раптово потемніла.

– Погляньте! – скрикнула Лілі. – Квіти в’януть, бо бабайки знищують кущ шипшини.

Джесс охнула й вказала на галявинку інших, жовтих, квіточок. Багато які з них теж посіріли.

– Який жах, – промовила Золотуня. – Що швидше ми знайдемо Люсі, то швидше зможемо зупинити бабайок! Якщо не встигнемо, зав’януть усі квіти в лісі.

Невдовзі посіріли майже всі квіти у формі зірочок. Лілі помітила, що в однієї з них ще й досі бузкове шовковисте осердячко.

Та коли вона придивилася, її серце пришвидшено забилося.

– Погляньте! – вигукнула Лілі, дістаючи шматочок тканини з квітки. – Це ж із бантика Люсі, еге? Мабуть, стрічка розв’язалася. Шукаймо шматочки бузкової матерії. Цей слід приведе нас до Люсі!