До чого призводить гіперопіка дитини в сімейному вихованні?

Наслідки гіперопіки батьків

Зайва опіка, страх за власну дитину властиві багатьом батькам, особливо мамам, особливо якщо дитина – єдина в сім’ї, але до чого призводить гіперопіка в сімейному вихованні? Наслідки гіперопіки батьків можна часто спостерігати в житті. Напевно, кожен з нас бачив жінок, які не виходять заміж і залишаються з батьками до старості. І молодих людей, а потім і чоловіків, які також не прагнуть до самостійності, а вважають за краще залишатися “під батьківським крилом”.

Ця поведінка дітей, що стали вже дорослими людьми, і є наслідок зайвої батьківської опіки, якої вони зазнавали в дитинстві і продовжують відчувати її на собі і в дорослому віці. Не усі, проте, з таких дітей живуть з батьками. Багато хто з них одружується, але виявляється несамостійними і непідготовленими до сімейного життя людьми.

Найчастіше це виявляється причиною розлучення в сім’ї. Адже важко узяти на себе відповідальність за роль чоловіка або роль дружини в сім’ї. А тим більше, виконувати роль матері або роль батька у вихованні дитини. Адже людина звикла, що уся відповідальність лежить на батьках, вони усе роблять, вони вказують, що робити, а що не робити, вони усе контролюють. Тобто раніше виховували тебе, а тут, раптом ти сам вже повинен виховувати і наставляти “на шлях істинний”, а як це зробити – немає уявлення. І проблеми перших років шлюбу виявляють усю неспроможність молодих людей.

Звичайно, буває так не завжди. Хтось позбавляється від зайвої опіки, скидає з себе батьківську турботу і починає самостійне життя, як мовиться, сам “вершить власну долю”. Але, відгомони “зайвої турботи” батьків все одно можуть проявлятися в тій або іншій мірі.

Як і коли починається гіперопіка батьків?

Гіперопіка дітей у перший рік життя

Гіперопіка батьків починається з найменшого віку, з першого року життя дитини. Мами прагнуть захистити малюка від усього, що можна. Від гострих шпильок, від гарячої чашки з чаєм, від гіркого перцю чи гірчиці. Але від багатьох небезпек не треба захищати, а треба навпаки познайомити з ними. Природно, у рамках розумного, і під наглядом батьків.

Не треба переконувати малюка, що шпильки або голки гострі, не треба намагатися відтягати від гарячої праски, все одно вам не вдасться це зробити. Настане момент, коли ви не устежите за дитиною, особливо, якщо дитина гіперактивна. Як би добре ви не виконували роль матері у вихованні дитини, але це станеться.

А якщо малюк, під вашим наглядом, уколеться об голку, або доторкнеться пальчиком до праски, то це не завдасть шкоди його здоров’ю. Але так дитина зможе переконатися, що ці предмети дійсно небезпечні, і потрібно оминати їх стороною. І дізнатися це дитина зможе тільки сама, познайомившись з ними. Із слів батьків вона це не дізнається. Вона, звичайно, почує їх, але не зрозуміє: “Як це гострі?” чи “Як це гарячий?”. А “познайомившись” з ними, відразу зрозуміє це, і що таке гострі, і що таке гарячий. І сама перестане до них лізти. І батькам самим буде спокійніше. Адже вони вже знають, що дитина не наближатиметься до небезпечних речей.

Гіперопіка дітей дошкільного віку

У дошкільному віці батьки продовжують гіперопікати дітей. Часто можна побачити сцену, як мама намагається нагодувати свою восьмирічну дитину. Мама наполегливо усаджує її за стіл і наливає тарілку борщу і макарони з котлетою на друге. Дитина стверджує, що вона доки не голодна, але мама її не слухає і ледь не з ложки починає годувати її.

Таким чином мама сама за дитину вирішила, що вона голодна, що їй треба поїсти. І спонукає її обідати не тому, що є необхідність для цього, а тому, що “так треба”. Хоча дитина у вісім років цілком здатна оцінити, голодна вона чи ні, зараз їй обідати чи пізніше.

Другий приклад, два брати – семирічні Данило і п’ятирічний Матвій гуляють вулицею. Літній день, на вулиці сонце, жара. Через певний час Данило звертається до мами: “Мамо, дай, будь ласка, нам грошей, ми сходимо в магазин за лимонадом”. Але мама не згодна: “Я з вами доки не можу сходити, я зайнята. А одних я вас не можу відпустити”. “Але мамо, на вулиці жарко, ми хочемо лимонаду”, – наполягає Данило. Але мама непохитна: “Ви ще занадто малі”. Данило не здається: “Але ж магазин недалеко, за сусіднім будинком”. “Я вам сказала “ні” і повторювати більше не буду”, – ставить мама крапку в спорі. Коли вони розійшлися, Данило сказав Матвію: “Вони не пустила нас, тому що боїться”. І Матвій погодився з братом.

Наведеними прикладами прояву гіперопіки батьків не обмежуються. Їх можна продовжувати довго, до безкінечності. У деяких випадках навіть виникають конфлікти між батьками і дітьми. Але чому батьки часто оточують дітей зайвою турботою?

Причини гіперопіки дітей

Мама боїться за дітей. Так буває часто. І страхи за дітей – є частою причиною зайвої опіки і пильної уваги. Але наскільки ці страхи обґрунтовані? Чи дійсно дитині погрожують все ті небезпеки, від яких їх дбайливо захищають мати, а, буває, що і батько? Навряд чи. І страхи необґрунтовані і турбота занадто сильна.

Взагалі, у психології і психіатрії страхи діляться на невротичні і нормальні. Як вони розрізняються? Дуже просто. Нормальний страх – це коли ми боїмося того, що нам погрожує. Невротичний страх – коли ми боїмося того, що нам може погрожувати. Тобто якщо ми йдемо вулицею, на нас нападає дикий звір, ми боїмося і втікаємо від нього. Це страх нормальний, ми побоюємося звіра, який нам погрожує. А якщо ми йдемо вулицею і боїмося, що зараз, раптом, звідки ні візьмися, з’явиться звір і нападе на нас – це страх невротичний. Ми побоюємося вигаданого звіра, який, ніби може напасти на нас.

З дитиною так само. Ми захищаємо її від вигаданих небезпек, яких, насправді, не існує, це по-перше. А по-друге, не можна захищати дитину від усіх труднощів підряд. Якщо ми усе робитимемо за дитину, якщо ми усі труднощі здолаємо за неї, то вона просто звикне до цього. І сама, у дорослому віці буде нездібна до вирішення завдань і подолання складнощів у житті.

Ще одна причина гіперопіки дітей – ця недовіра до дитини. Ми не довіряємо дитині виконати ті чи інші завдання, вважаючи, що вона ще занадто мала. Але якщо дитина відчуває в собі силу і бажання їх виконати, то чом би ні дати їй пробувати свої сили? Нехай спробує, а завдання батьків – допомогти їй, щоб вона досягла позитивного результату, а не забороняти. А у випадку невдачі – підтримати її, сказавши: “Ти молодець. Ми зараз ще раз з тобою спробуємо, і в нас усе вийде”.

Питання про довіру до дитини, взагалі, дуже важливе. У щасливих сім’ях батьки і діти один одному довіряють. І чим більше довіряємо дитині ми, тим більше вона починає довіряти нам.

Автор: Оксана Волкова