Бджолопас

Щойно я розсмакував військові подвиги, як – лишенько! – попри мою одчайдушність і відвагу, мене захопили в полон турки. Ба навіть гірше – продали в рабство до султана, де я мусив гарувати, як віл, і мозолити руки.

Робота моя була вкрай марудною й одноманітною. Я мав щодня пильнувати бджіл на пасовиську, наче тих кіз чи овець! А увечері перераховувати їх, заганяючи назад до вуликів та вкладаючи спати.

Одного разу (уже бралося під вечір) я завважив, що десь поділася моя улюблена найменша бджілка. Як я вирізняю її з-поміж усіх, спитаєте ви? Це дуже просто: вона має жовто-чорні смужки, а не чорно-жовті, як решта. Отож чую: перелякано дзижчить та бджола й ревуть, як навіжені, ведмеді. Бачу: на неї напали два бурмила й хочуть відібрати кошик із медом, аби усмак поласувати. Вирішую: треба будь-що рятувати!

Зі зброї я мав при собі тільки срібну сокирку. Зібравшись на силі, я пожбурив її у ведмедів, аби наполохати ласунів. Бджілку я таки порятував, але самому мені не пощастило. Позаяк маю чималеньку силу, то сокирка злетіла вгору, вона все летіла і летіла, летіла і летіла, летіла і летіла… і овва! – впала аж на Місяць.

А де ж знайти таке височезне дерево, щоб залізти на Місяць?