«Робитимеш, що я скажу!»

«Батьків треба слухати!» – ти чув це з раннього дитинства від самих батьків. Але зараз перед тобою не раз постає запитання, чи мусиш виконувати це правило завжди. Можливо, ти маєш право сам приймати певні рішення?

– Таню, ходи-но до нас, заспіваєш! – пролунав із сусідньої кімнати мамин голос, і Таня здригнулася.

Вона з острахом чекала цієї миті, відколи до їхньої оселі завітали гості. Таня з батьками, як завше, святкували Різдво в бабусі, та цього року старенька занедужала, і мама вирішила, що в них збереться вся чималенька родина.

Напередодні Таня з мамою довго клопоталися в кухні, виготовляючи смачні святкові наїдки. Час до часу мама напівголосно розпочинала якусь колядку, а Таня охоче підхоплювала спів. Це був чудовий, хоч і нелегкий день. Дівчина дуже втомилася, однак ця втома була якоюсь приємною і радісною, наповненою передчуттям свята.

Проте гарний настрій зіпсувався в одну мить, коли мама раптом сказала:

– Гадаю, тобі варто ще кілька разів проспівати цю колядку разом з Ігорком, аби завтра вам двом не було соромно перед нашими гостями.

Ігорко, Танин молодший брат, що саме крутився в кухні, здивовано глипнув очима і, схопивши якесь печиво, чкурнув геть.

– Соромно? – не зрозуміла Таня. – За що?

– Ну, ти, здається, призабула слова, а Ігорко точно не пам’ятає мелодії. Тож, вам варто трохи потренуватися…

– Але навіщо? Колядуватимемо разом з усіма й швидко все пригадаємо, – посміхнулася дівчина.

– Ти не розумієш! – раптом спалахнула мама. – Я хочу, аби ти заспівала з братом! У тебе ж чудовий голос, нехай всі оцінять твій талант! До того ж, це наша сімейна традиція, коли коляду розпочинають наймолодші діти…

– Але я не хочу… – спробувала запротестувати дівчина. – Нехай Ігорко співає сам, а я вже не маленька…

– Що значить «не хочу»?! – розсердилася мама. Ти, звісно, вже не маленька, але робитимеш те, що я скажу! – твердо промовила вона. – І крапка.

Після цієї розмови Таня довго не могла заснути. Так, справді, колись у дитинстві вона дуже любила сама колядувати для гостей та великої родини. Їй подобалося бути в центрі уваги, ловити на собі доброзичливі погляди рідні, бачити, якою гордістю сяють мамині очі… Проте сьогодні Таню чомусь зовсім не тішила перспектива колядувати вдвох із шестирічним Ігорком. Вона соромилася, не хотіла привертати до себе загальної уваги, боялася, що візьме фальшиву ноту…

На ранок страх нікуди не зник, а лише посилився. Таня щосили сподівалася, що мама забуде про свою ідею з колядуванням, та, на жаль, вона не відмовилася від свого задуму.

– Таню, ходи-но до нас, заспіваєш! – покликала вона доньку.

І дівчина попленталася до гостей. А в її вухах бриніли слова, якими закінчила їхню вчорашню розмову мама: «Робитимеш те, що я скажу! І крапка…»

Думка психолога

Ситуація, в яку потрапила Таня, досить типова в багатьох сім’ях. Іноді батькам важко прийняти той факт, що їхня дитина має право на власну думку та власну позицію стосовно себе самої. Незважаючи на те, що співати для гостей є сімейною традицією, кожен член сім’ї має сам вільно обирати для себе: підтримувати цю традицію чи ні. У випадку з Танею мама була досить авторитарною, викликавши цілком зрозумілу реакцію протесту доньки. Наслідки таких дій можуть вийти далеко за межі одного Святвечора, призвівши до ще більшого бунту й навіть розриву стосунків із матір’ю. Я впевнений, що батьки повинні створювати умови для того, щоб їхні діти проявляли свої таланти, але не можуть їх до цього змушувати. Проте відверта розмова про своє незадоволення може допомогти Тані вирішити цей конфлікт і побачити, чого хотіла мама. Можливо, вона просто намагалася зробити Різдво більш теплим і приємним для всієї сім’ї.