Надзвичайні слуги

Після всіх пригод я навідався до Туреччини, де колись був полонеником. Мій добрий знайомець турецький султан радо зустрів мене. Він чув про мою хоробрість, тому доручив виконати одну справу в Каїрі, наскільки важливу, настільки й таємну. Але тс-с-с про це!

Я негайно ж спорядився і вирушив до Єгипту. Не встиг я від’їхати від Константинополя, як зачув важкі кроки. То якийсь чоловік, зі свинцевими гирями на ногах, прожогом біг навпростець полями.

Я гукнув йому:

– Аго-о-ов! Куди поспішаєш? І нащо тобі гирі?

– Півгодини тому я залишив Відень, де служив, і вирушив до Константинополя, щоб напитати собі роботу скорохода. Бачте, мій колишній пан розсердився, що я не зміг догнати вчорашній день, і вигнав мене. Гирі ж я поприв’язував, щоб зменшити швидкість і мимохіть не проскочити повз місто.

Ясна річ, я запропонував цьому молодцеві служити в мене, і він охоче зголосився.

Небавом ми побачили чоловіка, що лежав на рівній зеленій галявині, припавши вухом до землі. Він наче підслуховував, про що там теревенять кроти.

– До чого ти дослухаєшся? – спитав я його.

– Та ось знічев’я слухаю, як гомонять мурахи, – відповів дивак. – О!.. Чуєте?

І хоч ми нічого не почули, я і цього чолов’ягу взяв на службу.

Наступного дня ми узріли мисливця, котрий стояв на узліссі й смалив з рушниці в повітря. Що за дивина? Ми аж роти роззявили від подиву.

– Гей, нащо ти посилаєш кулі по молоко? – питаю. – Адже поряд немає навіть сякого-такого комарика.

– Та ось, бачте, випробовую новеньку рушницю. Щойно я поцілив горобця, який сидів на віденській ратуші.

Авжеж, я взяв до себе на службу і цього мисливця, і вже вчотирьох ми попрямували далі. Коли це перед однією дібровою побачили кремезного чолов’ягу. Він тягнув за міцний мотуз, яким оперезав усі дерева.

– Агов, що це ти робиш?

– Та я, панове, вийшов зранку по дрова, але забув удома сокиру, то не вертати ж! – І він легенько смикнув за мотуз, поваливши цілу діброву, наче сніп.

Що я робив далі? Звісно, я покликав здорованя із собою.

Коли нарешті ми опинилися в Єгипті, нас мало не повалило з коней вітром. Ген-ген стояли сім вітряків, що крутилися наче навіжені. А побіля них примостився непоказний дядько і дмухав щосили. Забачивши нас, він скочив на рівні, щоб привітатися. І вітер миттєво вщух. Що за чудасія?

– Гей, чи ти здурів? Нащо ти здійняв такий ураган?

– Перепрошую, добродії, за клопіт, я лише допомагаю своєму господареві і трішечки підганяю вітряки.

Я, звичайно, не проминув нагоди і запросив дивака із собою в Каїр.

– Гайда з нами!

Завдяки моїм новим слугам – скороходові, слухачу, мисливцеві, силачу й вітродуву – я блискуче виконав таємне султанове доручення і вирушив назад.