Як я живий і здоровий з’явився на світ – частина 1

Гарне, зручне, мале, затишне, однокімнатне, з усіма вигодами житло, з окремим входом і виходом, пропонується для найму терміном на 9 місяців спокійному мешканцеві. Власне від цієї миті. Повне утримання для вас, милі діточки. Багато можливостей для приживлення. Житло, як мрія. Прийдіть і огляньте!

* * *

Ой! Мабуть, щось починає діятися. Але ніяк не можу примоститися, і взагалі я ще не певний, що це житло буде моїм. Мчу, ніби хтось вистрілив мною з гармати, і не надто тямлю, що це все має означати, але мій інстинкт підказує, що я шукаю собі житло на найближчі дев’ять місяців, та все ж… Всі інші сперматозоїди метушаться і виштовхують мене звідси. Будьте хоч трішки ґречними та дозвольте й мені туди зазирнути.

* * *

Ох, що тут діялося! Бачите, тільки рознеслася звістка про серйозну пропозицію винайняти це гарне маленьке помешкання (вже бо досить довго воно пустувало, а теперішні економічні умови якраз дозволяють його винайняти), воно викликало неабияке зацікавлення. Було нас щонайменше від триста до чотириста мільйонів, і кожен старався бути там першим, пропихаючись наввипередки й ставлячи підніжку іншим. Але мільйони за мільйонами відпадали по дорозі, аж урешті я залишився сам один. Я ж такий крихітний, що коли б ви хотіли мене побачити, мусили б узяти електронного мікроскопа. Тепер мені залишилося зустрітися з представником господині й перевірити умови найму.

* * *

Так, тепер уже все погоджено. Близько чотирьох чи п’ятьох тижнів тому я зустрівся з представником господині, й зустріч ця була особливо результативною. Зрозуміло, що треба було залагодити чимало формальностей, аби згодом не виникало якихось непорозумінь, наприклад, чи нема тут випадково ще одного мешканця. Виникло й питання статі мешканця, але це вирішилося саме по собі. Треба було лише якнайуважніше прочитати інструкцію – щось там про хромосоми X і Y, проте це мені здається надто складним, аби вдаватися до деталей. Так чи інакше – проблему вирішено. Чи ви знаєте, що я вже поселився? Житло дуже затишне, от хіба надто велике. Не здогадуюся навіть, що робитиму з таким велетенським простором, бо ж маю заледве якихось вісім, а може десять міліметрів. Та й то, коли трішки хитрую, спинаючись навшпиньки.

* * *

Люди якісь дивні… Мешкаю собі тут уже понад місяць, і поселився я у цьому житлі цілком легально, а моя господиня лише тепер пішла до фахівця, щоб він встановив, чи я є, а чи мене немає! Звісно, що є! Фахівець (моя господиня називає його лікарем) мусив зробити аж три аналізи крови, аби ствердити, що тут хтось усе ж таки є. Він обміряв ціле житло ззовні й навіть заглянув до передпокою. Потім лагідно погладив мою господиню по щоці й сказав:

Усе гаразд, дорогенька, можете почувати себе щасливою, бо ваш мешканець уже зайняв своє місце.

Це – я!

Тепер уже маю висновок фахівця, що я уповноважений тут мешкати. Що ж, я знав про це ще раніше. А тепер про це знає і мій господар. Моя господиня, повернувшись додому, кинулась йому на шию, і обоє були дуже зворушені. Це означає, що вони раніше нікому не винаймали цього житла і, вірогідно, ще не знають, що на них чекає!

* * *

Я вирішив щось надзвичай важливе. Відтепер перестаю називати господиню моєю господинею. Називатиму її МАМОЮ. Я багато над тим роздумував. На початку я не був цілком упевненим, чи називати її МАМОЮ, а чи ТАТОМ, одначе дійшов висновку, що доречно буде називати її МАМОЮ, бо ж вона є моєю Мамою. Щодо цього не маю жодного сумніву, й це – моє рішення. Мого тата називатиму Татом, хоча не знаю його ще так, як знаю Маму.

Може, ви не зовсім мене розумієте, може, моя Мама теж не зовсім мене розуміє, а навіть, можливо, і я сам не можу себе збагнути. Я ж бо такий маленький, а стільки всього потрібно зрозуміти! Ще не почуваюся тут, як у себе вдома, але знаю одне: МАМА – то МАМА.

* * *

З цією моєю Мамою, досить кумедна історія: щойно я вселився, вона поводилася ніби нічого не сталося. Цебто не зовсім нічого, а майже нічого. Бо, мабуть, вона трохи підозрювала, що я тут є, і мені здавалося, що вона намагається це перевірити, стискаючи свій живіт. Виглядало це так, ніби одна ціла стіна пересувалася в мій бік. Спочатку я трохи налякався, проте потім звик до цього. Але від часу відвідин лікаря, який підтвердив їй, що все гаразд, що я тут є – мама постійно розглядала себе в дзеркалі, й завжди в профіль.

У профіль. Так, ніби сподівалася, що я розженуся і вдарю в стіну так, щоб зробити її опуклою. Чи я би мав робити опуклість у стіні мого прегарного житла?! Звичайно, що ні. Мені й без цього тут надто просторо.

* * *

Знаєте, що я собі думаю? Думаю, що буду мати силу-силенну клопотів із моєю Мамою допоки тут житиму. Тільки-но я заворушуся, вона почуває себе погано й плаче, а мине п’ять хвилин – уже танцює від щастя, і знову погано почувається, і знову плаче, і взагалі не може зосередитися на чомусь значному. Гадаю, що мама дуже неврівноважена. І то без найменшого приводу, бо ж я собі тут сиджу спокійнісінько та й думаю про свої справи. До речі, вона теж могла б зайнятися своїми. Мабуть, мій Тато має цілковиту рацію, повторюючи їй постійно:

– Ради Бога, кохано, не хвилюйся надміру. Ти не перша жінка, котра виношує своє малятко.

Добре, добре – малятко. Незабаром я матиму вже два сантиметри довжини, а важу то майже три грами. Впродовж двох місяців моя вага зросла в мільйон разів. Непогано, правда?

* * *

Т-с-с-с! Принишкніть на хвильку та прислухайтеся! Чуєте? Справді, фантастично! Коли моя Мама цілком спокійна і я цілком спокійний… тоді чути, як б’ється моє серце! Взагалі-то я не думав, що маю серце, аж поки раптом не почув, як щось б’ється. Що ж це, – подумав я, – так ніби тут щось б’ється?! Прислухався я уважніше й зрозумів, що биття виходить від мого серця. Малий хлопчисько зі своїм власним малим сердечком! Неймовірно!

Хлопчисько? Чоловік я чи жінка, хлопець чи дівчинка? Буду змушений це перевірити.

Самі розумієте, це певна різниця.

* * *

Якщо я ростиму такими темпами, як досі, то якогось гарного дня буду змушений звідси вибратися. Ледве кілька тижнів тому моя голова не була більшою, ніж це “о”, а мої руки й ноги не були більшими від такого значка “«” Тепер голова моя виросла, й уже як оте “О”, а руки й ноги як “( )”. Мешкаю тут уже понад два місяці й постійно росту та й росту. Чи я повідомив вас, що вже маю власні легені й ніздрі для дихання? Ага, і ще кості. Можу розмахувати ногами й руками, якщо заманеться. Думаю, що це буде дуже кумедно. Інколи легенько копаю стіну, щоб дати сигнал Мамі, але до цього часу мені все ще не вдалося налагодити справжнього контакту. А знаєте, що я ще можу?

Можу ворушити пальцями ніг! Чи й ви теж так зможете?

* * *

Заледве стримуюся, щоб не сміятися з моєї Мами. Вона каже, що не вміщається у свої плаття: вважає, що вони зробилися затісними, бо я починаю займати щоразу більше місця. Ха-ха! Та я навіть не торкаюся стін. Але мій Тато й лікар Мами теж говорять, що то – ілюзія. Побачимо, що буде, коли так піде далі. Далі? Куди?

Лікар моєї Мами ще говорить, що їй треба їсти часто, але мало, замість рідше і багато. Каже, що це з огляду на мене. Погоджуюся з ним. Не люблю, коли вона забагато наїдається, бо тоді почуваюся так, ніби маю ікнути. Правду кажучи, коли б я хотів, то міг би це зробити. Маю вже рот і все и… ік!

Йой, це знову та моя немудра Мама. Мабуть, з’їла щось, чого не слід.

Частина 2 | Частина 3 | Частина 4 | Частина 5