Хом’як

Пішов якось я виносити сміття, аж тут дивлюсь – а на сходовому майданчику стоїть коробка з-під черевиків. А на коробці чорним маркером великими літерами написано: «ХОМ’ЯК».

Навряд чи, гадаю собі, терористи стали б заради вибухівки тримати свої черевики абиде. І підписали б, напевне, з помилкою. А тут так виразно названо вміст коробки, грамотно… Мабуть, міркую, це правда.

Відкриваю і бачу: справді, хом’як.

Невеликий, рудий і дуже кошлатий – ангорський, може, якщо хом’яки бувають ангорськими, як коти. А з хом’яком – клаптики серветки, лушпайки від насіння та копійка. На щастя, напевне.

Дуже прудкий хом’як. Мої пальці обнюхав – вуса так і ходять – і зібрався був з коробки вилізти. Але цього я йому не дозволив, кришкою накрив і приніс його до квартири.

Не може живий хом’як, гадаю, жити в коробці на сходах – і в себе його лишити не можу. Киця обов’язково його з’їсть.

Киця, сіра кішка, полює завзято. Така вже в неї вдача. То голубів вистежує, то горобців… Як така істота витримає вдома хом’яка?

Поставив я коробку на підлогу, поклав туди крупи та макарони, щоб звірятко не сумувало, та й узявся телефонувати всім, кому міг би хом’як бути потрібним. Але якось так вийшло, що ніхто не хоче тваринку брати: той на дачу поїхав, у того кішка вдома живе, у тієї пес, там бабця гризунів боїться… Тільки й пообіцяв один приятель віддати стару пташину клітку, щоб хом’якові можна було десь від Киці ховатись.

Як уже так, пішов я до знайомого по клітку. Муситиме, думаю, хом’як поки що в мене пожити, доки народ із дач приїде й усе це як-небудь владнається.

Ходив я хвилин сорок, не більше. Повертаюся додому, збираюся хом’якові входини влаштувати, відкриваю коробку – а там ані хом’яка, ані круп, ані макаронів. А в кутку – акуратно прогризена кругла дірка.

І Киця на книжковій шафі сидить, робить таку міну, наче ні сном ні духом нічого не відає.

Ну, крупи з макаронами я знайшов. Хом’як їх розділив на купки й заховав по всій квартирі про запас: купку – під канапу, купку – під шафу, купку – за холодильник… А от куди він сам подівся – геть незрозуміло. Я скрізь, куди дотягтися міг, дивився з ліхтариком – пропав хом’як. Не інакше як Киця, міська інтелігентна кішка, його впіймала та з’їла, мов дика сільська мордувачка мишей… Навіть шкурки не лишилося.

Пожалів я за хом’яком, вимів його таємні запаси й вирішив, що, крім Киці, жодних інших істот удома немає. Та й помилився.

Днів за п’ять сидів я ввечері в кухні з ноутбуком. Працював і чекав, коли чайник закипить. І Киця дрімала поряд, на табуретці.

І раптом чую тихий-тихий шерех, немов миша навшпиньках крадеться. Шурхоче цей шерех від газової плити до сміттєвого відра.

Я миттю згадав про хом’яка та обережно зазирнув за край столу. І бачу: йде хом’як уздовж стіни діловито й потаємно, як шпигун, ще й дуже цілеспрямовано. Дійшов до труби, яка під раковину веде, видерся на неї, по трубі дістався до сміттєвого відра й почав уважно його вивчати. Я картоплю чистив і смажив, очистки викинув, а відро нещільно накрив: хом’як сили зібрав, кришку ще далі зрушив – і витяг стрічечку очистків.

Ось, думаю, ти й попався, голубе.

Щойно хотів накрити його, став підводитись – а хом’як стрибнув на підлогу й помчав за плиту. Біжить, голову задирає, а картопляний очисток за ним тягнеться, мов убита зебра за левом.

Я трошечки не встиг. Хом’як очисток затягнув за плиту, де його нізащо не дістати, і став там ласувати – навіть чути, як хрумтить.

Ну гаразд, думаю собі. Усе тепер про тебе знаю. Не буде тобі більше очистків. Подивимось, якої заспіваєш, коли зголоднієш.

І все, ніякого йому сміття. Усе, що треба викинути, зразу виношу. А хом’як живе за плитою і явно чимось ситий. Іноді чую, як він там щось наминає та хрумтить.

Мабуть, гадаю, він крупи та макарони ще й за плиту відніс. Живиться старими запасами.

Але я знову помилився.

Він був справжнісінький злочинний елемент, хом’як. Я його подумки називав Кошлатим – така бандитська кличка, як-от Кривий чи Скажений. І він нікого не боявся, цей Кошлатий: ні Киці, ні мене. Він нас обох використовував.

Коли хом’як зрозумів, що я йому не дам доступитися до очисток, обрізків моркви, яблучного насіння та всього того, що можна в смітті знайти, – він вирішив як слід узятися за Кицю.

Не знаю, як він із нею домовився. Може, її просто вразило його нахабство. Але Киця його не чіпала, жодного разу не спробувала впіймати. Він повз неї проходив, недбало обернувшись, немов кидав через плече: «Салют, крихітко!» – а вона лише вражено проводжала його поглядом. А проходив він до її мисочки.

І Киця, міська інтелігентна кішка, шокована до глибини душі, дивилася, як цей грабіжник пхає за щоки її сухарики для котів із чутливим шлунком. А Кошлатий напихав собі повний рот, забивав защічні мішки так, що вони кінчалися десь біля хвоста, і ніс до себе на хату, за плиту.

Із часом хом’як геть знахабнів і перестав соромитись. І тут я накрив його долонею, коли він укотре грабував кішку.

Я був дуже задоволений, що Кошлатий житиме в пташиній клітці. Від такого безпардонного й відчайдушного хом’яка всього можна чекати: а раптом він дроти перегризе? Я йому в клітці їжу для гризунів поклав: і капустяний листок, і листя кульбаби, і вітамінізоване насіння, і колесо поставив, щоб Кошлатий не знидів з туги в ув’язненні. Але все, що ощасливило б будь-якого хом’яка, саме цьому не припало ані до шлунка, ані до душі.

Він був страшенно волелюбний, цей хом’як.

Утечу він почав планувати відразу: обмацував дверцята, повзав по прутах і тряс їх, на зуб. Я був упевнений, що нікуди йому не дітися – чи ж можна прогризти метал зубами? Але справжнє прагнення до волі ніякими ґратами не зупиниш.

Кошлатий утік через тиждень, коли вирахував, як відмикається замочок на дверцятах клітки. Бо клітка ж, як виявилося, не була розрахована на хом’яків: дверцята замикалися маленькою засувкою з дроту – і її Кошлатий примудрився відсунути. Жодна канарка б так не зуміла.

Хом’як вибрав момент дуже влучно: мене не було вдома. До свого сховка за плитою він відніс і склав поцуплене з журнального столика печиво, мармеладку, а ще, я гадаю, чимало котячих сухариків. І знову взявся вести антигромадський спосіб життя, чинячи дрібні крадіжки, а то й справжні грабунки. Став дуже хитрим та уважним – не давався в руки.

Попався Кошлатий лише через сусідів згори. У них трубу прорвало, і в мене на кухні стався справжній потоп: зі стелі полилося. Звичайний аврал із відрами та ганчірками. Поки сусіди викликали водопровідника, я підставив під краплі велику пластмасову банку з-під протертої журавлини.

У цю банку й потрапив хом’як.

Не знаю, як він там опинився. Може, пити хотів, а може, з властивої йому цікавості й прагнення до ризику вирішив подивитися, що це за посудина стоїть на неналежному місці й чи немає в ній чогось хорошого. Хоч там як, він зісковзнув з її краю й шубовснув у воду.

Добре, що в сусідів полагодили трубу й води натекло небагато. Я знайшов Кошлатого вранці: він стояв на задніх лапках по груди у воді, спираючись передніми на стінку банки. На його писку був розпач, як у матроса з підводного човна, що тоне, і від холоду хом’як дрібно трусився.

Потім я його витирав серветками та зігрівав феном: такий він був мокрий і жалюгідний, аж я боявся, щоб він не застудився й не захворів.

Я недооцінював Кошлатого. Хом’як був невибагливим і загартованим. Після тієї жахливої історії він навіть жодного разу не чхнув. Потрапивши до клітки, хом’як негайно почав планувати нову втечу.

Кошлатий прожив у мене довго. Я вже не хотів віддавати його знайомим з поваги до сили його особистості. За своє життя він тікав разів десять, не боячись ані кішки, ані гучних звуків, ані моїх кроків. Він був готовий на все заради волі, цей хом’як, явно народжений у неволі від інших хом’яків, народжених у неволі. Він мав натуру відважного шукача пригод.

А ви кажете, хом’яки дурні…