Родинні справи

Жила на світі щуриця Анфіса. Вона була не хатня, а інтелігентна, лабораторна каптурна щуриця. І жила не сама, а з чоловіком. Чоловіка звали Антосем.

У них обох були очі як чорний блискучий бісер і дуже багато вусів, по два розкішні пучки на носі. Вони обоє були вдягнені у двоколірні роби: темний верх, білий низ; тільки Анфіса мала сірий каптур, а Антось – чорний і глянцевий, з ремінцем аж до хвоста. Жили вони у великій клітці для гризунів, на два поверхи, з колесом – біговою доріжкою – та утепленою спальнею з обрізаного валянка, й одне одного ніжно любили. Обіймалися, вуха одне одному чистили, вилизували, як дуже щаслива сімейна пара.

А в щасливих сімейних пар бувають діти.

В Анфіси з’явилися малята – шестеро! Антося переселили в маленьку клітку по сусідству. Люди думали, що в нього від нового місця може характер зіпсуватися. Помилилися: з характером усе лишилось по-старому. Антось жахливо затужив, захвилювався про свою родину – і від занепокоєння в нього з’явилося багато цікавих думок…

Дверцята у своїй малій клітці він відчинив – відімкнув замок. Лапки в щурів дуже спритні, з чіпкими пальчиками, а злодійське мистецтво передається з покоління в покоління ще відтоді, як одна паличка й дев’ять дірочок перемогли ціле військо. Тож замок він відімкнув – і відразу рушив піклуватися про сім’ю.

Насамперед Антось прийшов подивитися на дітей. Малята жили у валянку, але Анфіса вирішила, що батько має їх побачити, і показала. Кожне маля, майже голісіньке, у дрібненькому пушку, вона піднесла до ґрат і дала понюхати.

А потім повернула всіх до спальні й вимила в напувалці лапки.

У щурів завжди так: з напувалки спочатку п’ють, далі миють там лапи, а потім чекають, коли поміняють воду. Гігієна – передусім.

Воду треба одразу поміняти: адже щурикам за якийсь час знову захочеться пити, а потім – лапи помити. Якщо не поміняєш, вода стане каламутною та несмачною. Тоді щури почнуть обурюватись і висувати носи між пруттям клітки: людино, агов, а гігієна? Ми ж не на волі – не можемо собі чисту воду самі знайти.

Та пристойна людина до такого й не доведе.

Тож Антось подивився на дітей, понюхав між прутиками дружинин ніс, лизнув її в щоку й став постачати родині харчі. Харчів в Анфісиній клітці лежало без ліку, але Антось вирішив, що запаси зайвими не будуть. Спершу він переніс зі своєї клітки насіння, далі – шматок огірка, потім – паличку вітамінних ласощів для щурів, а наостанок видерся по фіранці на стіл, узяв із вазочки сухар завбільшки приблизно з половину себе й поніс його коханій і дітям.

Сухар між пруттям не пролазив. Довелося його розгризти й засунути шматочками. Було клопітно, але до приходу людей Антось таки впорався.

Коли люди повернулися, перед їхніми очима постала сцена з фільму про кохання: Антось із Анфісою стояли стовпчиками з обох боків ґрат і дуже ніжно тикалися носами, тримаючись лапками за прутики. Вигляд усе це мало трагічний: ніби Анфісу безпідставно посадили до в’язниці, а Антось тепер їй обіцяє знайти справедливість і всім помститись.

Люди засоромились і повернули Антося додому. І все налагодилося. Зустрівшись, подружжя обійнялося, вичистило одне одному вуха й зажило ще краще, ніж раніше.

Їхнє сімейне щастя затьмарював лише один момент.

П’ятеро щуренят вдалися в батька, з чорними каптурами, товстенькі та пружні, як м’ячики, а шостий – у маму, з сірим каптуром, худенький і кульгавий.

Ну зовсім кульгавий: праву задню лапку не міг навіть підняти, ходити не вмів і завалювався набік.

Анфісу це турбувало.

Щури ж за натурою бандити, життя в них непросте, і за щурячими законами, суворими, як у кожній банді, такого бідолаху слід було б з’їсти. Тільки їсти його лабораторній інтелігентній щуриці, яка підвальних злодюг і в очі не бачила, мабуть, було шкода: їжі на всіх вистачало, місця багато. І Анфіса не кривдила каліку; певно, вирішила подивитися, що буде далі.

А Шостий, мабуть, вирішив, що справжній щур себе не поважатиме, якщо не змінить ситуації. Він був маленький, але цілком справжній, поважати себе йому хотілося.

Тільки-но він трішки підріс і вкрився першою шерсткою, одразу взявся досліджувати клітку вздовж і впоперек. Шостому було важче, ніж братикам і сестричкам, які лазили й бігали швидко та спритно. Він повзав на трьох лапках і втомлювався, але врешті бідолашний калічка знайшов, що шукав.

Колесо – бігову доріжку.

Шостий його покрутив, зметикував, що до чого та як ним користуватись, і відразу взявся приводити себе в бойову щурячу форму. Хто йому пояснив, що лапа почне рухатися, якщо робити нею вправи, – незрозуміло. Мабуть, сам здогадався.

Шостий бігав цілісінькими днями. Спочатку, щоправда, більше падав з колеса, ніж бігав, але помалу він навчився триматися на хворій лапі, а потім лапа почала потроху згинатися. Шостий вправлявся, як олімпійський спортсмен перед змаганнями, сила волі в нього виявилася рідкісна – і через місяць, довгий-довгий для щура, він нарешті навчився бігати так само прудко, як його здорова рідня.

Справжній щурячий герой.

Шостий, відважний щур, потім жив у мене в рукаві та у фанерному будиночку на підвіконні. Бігав швидко, любив попити холодного солодкого чаю з блюдця, закусити його ковбасою.

І нічого не боявся. Ми неабияк дружили, він упізнавав мене, як пес, і сідав на задні лапки, дивлячись угору. Їдеш, бувало, з ним у метро, він поцікавиться, що зовні робиться, і висуне мордочку роззирнутись. І відразу багато всяких слів навколо мовиться: «Ой, мишка!» «Фу, гидота!» Зразу зрозуміло, кому щури подобаються, а кому – ні.

Зовнішність щурів багатьом здається неприємною: хвости – довгі й голі, вкриті лусочками та ріденькою щетинкою, а зуби – жовті, довгі й страшенно гострі – можуть що завгодно прогризти. До того ж, живуть ці звірятка в незатишних місцях, нишпорять по підвалах і смітниках, там і добувають їжу, на людський смак зовсім не апетитну. Але інакше таким крихіткам у небезпечному світі людських міст не вижити. Вони розумні, сміливі й веселі, ці малі пройдисвіти. Не кожен так за себе боротиметься, я б сказав…