Собаче хобі

За національністю вона була німецька вівчарка, й ім’я в неї також було німецьке – Магда.

Німецькі вівчарки – мої улюблені собаки. Вони дуже дисципліновані, служать сміливо й віддано, а господарів своїх люблять з усього серця, навіть якщо ті виявляються негідниками. Собаки не винні, що їх обманювали.

У ранньому дитинстві вона була справжньою товстою чорною кульбабою, якщо тільки кульбаби бувають чорними: Магда з братиками та сестричками народилася в розпліднику, у вольєрі, взимку, і геть уся вкрилася пухом замість шерсті. Пух тільки тоді пропав, коли Магда вже вчила перші службові команди, а її вуха вчилися сторожко стояти, як у всіх німецьких вівчарок. Тільки у вух не одразу вийшло, вони довго одне на одне завалювалися, хоча Магда й намагалася щосили поставити їх рівно.

Вона була дуже старанна, і в неї все вийшло. Вуха врешті насторожилися назавжди, пух кульбаби перетворився на чорний френч із вузенькою рудою краваткою, а головне – вся Магдина постава стала серйозною і навіть суворою.

У собачій школі не кожен – відмінник. Є ледарі, є підлабузники, які кажуть: «Мені через бар’єр стрибати сьогодні не хочеться, настрою немає, але я тебе люблю, пригости мене сухариком». Є хитруни, які ухиляються від уроків. Наприклад, у Магдиної подруги Лайми, колі в розкішній рудій шубі з білим коміром, щоразу, як треба було високо стрибати або підійматися драбиною, починалася кульгавість, як у декого з’являється застуда перед контрольною.

Але сама Магда старалася щосили – і стрибати, і лазити, і повзати під смугою перешкод, навіть якщо це було зовсім не просто. Спробуйте-но пройти колодою, що зверху не зрізана, а так круглою й залишена, а ще обмерзла на морозі! Ковзко! А якщо у вас чотири лапи й усі роз’їжджаються?

Зате в Магди, як у всіх справжніх німецьких вівчарок, десь у глибині душі сиділа пам’ять про те, як треба воювати. Коли цуценята лякалися пострілу зі спортивного пістолета, Магда навіть не розуміла, чого це вони наполохалися. Ну стріляють. І що? А тренувальна ватянка на помічникові інструктора їй одразу нагадала всіх негідників, з якими треба сміливо боротись: і диверсантів, і злодіїв, і інших злочинців. Лиходієві треба вчепитися в праву руку, щоб пістолет не дістав,– тож вона на першому ж уроці помчала, як торпеда, і вчепилася на п’ятірку з плюсом. Можна сказати, здогадалася – навіть не вчилась особливо.

Відмінниця. І теж – усі груди в медалях.

Воювати Магді не довелося. Зате вона завжди знаходила собі чесну службу, коли решта собак веселились, обнюхували одне одному носи й ні про що підозріле не думали.

Речі слід охороняти. Якщо поїхали в гості, у село, пішли купувати квитки, а торби залишили на пероні – треба сісти поряд, зробити суворий вираз морди й уважно дивитися, чи не наміряється зловмисник украсти розсаду помідорів. Якщо пішли по хліб, треба пильно стежити, чи не вирішить невідомий бандит відібрати сумку з батоном і зникнути. А якщо господар-розтелепа загубив рукавичку й не пам’ятає де, слід швиденько обшукати та обнюхати подвір’я, як учили, і знайти загублене за п’ять хвилин. Принести, віддати в руки й подивитися докірливо: не можна ж так недбало ставитися до речей.

За друзями треба назирати. Якщо пішли до лісу по гриби й там розбрелись увсебіч, найголовніше – весь час усіх перелічувати. Торкнулася носом – порахувала, побігла далі. Поки господар набере кошик грибів, собака вже стомлений бігає, висолопивши язика. Але ніхто в жодному разі не загубиться, бо все під наглядом.

Ліва нога хазяїна – пост номер один. Це в усіх німецьких вівчарок так. У мене були ще товариші цієї породи. Усі вони: і Гіта, і Зігфрід, і Амур, і навіть Марк (який німецька вівчарка хіба на третину) – вважали, що найнадійніше – це торкатися боком лівої ноги своєї людини. Їх ніхто не вчить, вони самі знають: обов’язок, дисципліна та дружба – насамперед. Люди ж натомість – істоти безтурботні. Слухають собі музику, читають книжки, миють посуд – думають, що нічого не може статись. Якщо їх у такий момент не охороняти – пропадуть. Важко одне: інколи господарі йдуть у туалет або у ванну кімнату й там зачиняються – доводиться сидіти коло дверей і страждати через те, що хазяїн без нагляду.

Іноді дисципліна суперечить почуттю обов’язку. От, наприклад, прийшли до хазяїна малознайомі люди. І що з того, що в гості? А Магда їх удруге в житті бачить! Господар командує: «Місце!» – бо ж гості бояться її суворого вигляду. Місце – собачий килимок – у коридорі, а гості в кімнаті влаштувалися. Дисципліна наказує лежати на килимку, а почуття обов’язку – притиснутися до лівої ноги хазяїна та спостерігати за порядком. Доводиться маневрувати: брати килимок у зуби, нести до кімнати, розкладати, штатно на нього лягати й хоч якось пильнувати безпеку безтурботної людини. Отак дотримано і духу, і букви наказу.

Інколи, чесно кажучи, такий хитрий маневр не спрацьовував: господар забирав килимок, відносив у коридор, знову наказував: «Місце!» Ще й супився: погано, мовляв. Але ж тривога не минає, а обов’язок – передусім, навіть якщо тебе сварять. Магда тоді лягала на килимок, затискала його кінчик зубами й повзла по-пластунськи разом із власним місцем, доки не підповзала на зручну для спостереження позицію. Побачить хазяїна – душа й заспокоїться.

Найголовніше – порядок.

З любові до порядку Магда вівсянку з кульками фаршу їла завжди одним-єдиним способом: спочатку виловлювала кульки, розкладала їх біля миски в ряд, потім вилизувала кашу, а вже потім смакувала кульки по одній. Через цю її звичку біля миски стояла алюмінієва таця; на таці й викладала Магда кульки рівно та акуратно, щоб підлогу не бруднити.

Через ту саму любов повідець мусив висіти на спеціальному цвяшку; кинеш абиде – підбере й принесе з докором. Гуляти хазяїнові слід у старій куртці, а якщо на ньому нова, то в гості йдемо або до крамниці. Тоді вже зрозуміло, що на пустир не завертаємо.

І була в цьому залізному характері лиш одна маленька слабкість.

Пустир, де ми з нею гуляли, був не звалищем, та подібним до звалища. Туди багато всякого викидали; я не боявся, що Магда що-небудь підбере, бо їй гордість і дисципліна не дозволяли. Ми спокійно ходили стежиною повз усячину. Але одного чудового дня я побачив, що на білому світі є речі, які, з Магдиного погляду, просто не можна залишати на вулиці.

Вона знайшла стару каструлю з діркою в дні. І каструля її зачарувала.

Магда її обнюхувала й торкалася лапою, катала й намагалася взяти в пащу, але огидно брати зубами емальоване залізяччя.

Тоді Магда звернулася до мене: «Диви, яка річ! Чудова ж! Візьмемо?»

– Подруго, – сказав я, – її хтось викинув. Облиш.

Магда не повірила власним вухам. Я збирався покинути на вулиці скарб. Це було безбожне марнотратство. Вона тикала мене носом, торкалася лапою, надзвичайно виразно пояснювала всіма доступними їй звуками, що моя поведінка безглузда, і щохвилини підбігала до каструлі, ладна почати її охороняти відразу, щойно я погоджуся з нею.

– Люба, – мовив я, – ходімо додому.

Магда неабияк засмутилась. Усю дорогу вона оглядалася, з сумом згадуючи ту каструлю. На вечірній прогулянці передусім побігла перевіряти, чи не забрав хто таку цінну річ, і, знайшовши каструлю на місці та звеселившись, спробувала ще раз мене переконати. Довелося поступитись.

– Якщо хочеш, – сказав я, – можеш тішитися каструлею на вулиці.

У результаті вся прогулянка пішла на споглядання каструлі, захоплене торкання її лапою та щасливе стрибання навколо.

Я думав, що каструльне божевілля за день скінчиться, та помилився. Доки цю посудину хтось не забрав, вона була предметом Магдиної пристрасті. Коли каструля пропала, я, щиро кажучи, зрадів. Я вирішив, що історії кінець і Магда віднайшла колишній сухуватий здоровий глузд. Аж ніяк.

Новий вибух замилування стався, коли ми натрапили на старе алюмінієве відро. Виявилося, що воно набагато краще, ніж каструля: чудово бряжчало й грюкало, коли Магда катала його по піску, та й гавкіт у ньому відбивався, як у рупорі. На дужці відра була дерев’яна ручка, щоб зручніше його було носити, чим Магда негайно й скористалася. Вона схопила цю ручку й тягала відро всеньким пустирем, відчуваючи справжнє блаженство. Мені довелося повертатися додому в супроводі елегантного породистого пса, який гордо ніс у пащі облізле відро. Я ледве вмовив Магду кинути знахідку біля сміттєвого бака.

До дружби з Магдою я вважав, що мати нестямну пристрасть до непотребу – це суто людська риса. Аж ніяк! Магда обожнювала старий посуд так само, як людина часом любить знайдені на смітнику деталі несправних механізмів і відкопані в горах макулатури плакати давноминулих років. Після особливо вдалої прогулянки її улюбленою іграшкою став жахливий величезний бляшаний кухоль – це краще, ніж відро, продавлена миска, корито або пом’ятий бідон. Цей кухоль зазвичай прикрашав Магдин килимок у той час, коли кухоль не катали підлогою.

Собаки можуть бути захоплені колекціонуванням. Зовсім як люди…