Жаднюга

Солька – крихітна собацюнька. У дві долоні вміщується. І лисенька.

Не тільки тому, що чорна шовкова шерстка на Сольці коротенька, а животик геть голий. Ще й тому, що родимка в неї на чолі зовсім без шерсті. Лисинка. Саме між рудих круглих брівок. А ще в неї величезні вуха, як ті крила в метелика, очка-намистини й хвостик карлючкою. І ніжки тоненькі.

Одна сердита бабця на вулиці сказала: «Слова доброго не варте». Тільки це неправда.

Насправді Солька не іграшка, а справжня собака, хоробра, весела, вірна. Тільки дуже маленька. Так і зветься: «той-тер’єр» – тер’єр-крихітка.

Крихітка, а нікого не боїться.

Величезного Марка не боїться, ніс його нюхає й лиже в щоку. Марк – розумний і добрий, не кривдить малих, от і дружить Солька з кудлатим рудим псом, в якого голова більша, ніж цілий маленький песик.

Кішки Тими не боїться, хоча кицька й більша, і сильніша, і пазурі в неї такі страшні, що навіть великих собак острах бере. Навіть пилососа не боїться, хоча небезпечна ж річ, усі ж бо знають.

Трохи боїться лиш автомобілів – тому, коли з подвір’я виходимо на вулицю, просить, щоб узяли на ручки. І ще чужих людей Солька не любить: якщо чужий простягне руку, гарчить, як плюшевий ведмедик з моторчиком.

Чудовий песик. Тільки страшна жаднюга.

До своєї хатки тягне все, що під лапу трапиться. Незчуєшся – там уже безлад, стільки всього, що Сольці й поміститися ніде. Треба чистити.

Починаєш чистити – Солька метушиться поблизу: господарство спустошують! Віддай, віддай цього гумового зайця! Це я в Марка потягла! Він його знову собі забере! І картонку від туалетного паперу віддай! Знаєш, як було важко її зі сміттєвого відра дістати! І капець віддай! У тебе ще один є! І сухар віддай! Моє!

Якщо їй дозволити, знову все до хатки занесе й поскладає, як було. А якщо не дозволяти, сильно засмутиться. Тому що це все були цінні запаси. Шкода.

І от дісталася якось Сольці сушка з маком.

Для Марка сушка – то не подія: гам – і нема її. А для малої Сольки – весь день гризти й на завтра ще лишиться. Зуби в Сольки міняються: замість молочних постійні ростуть, повсякчас хочеться гризти. Незабаром буде шикарна усмішка, а поки – щербата спереду, як у першокласниці.

І от потягла Солька сушку на канапу та й узялася її гризти. Розгризла на шматочки й старається далі. Але тут прийшла Тима.

Чого це кицьку раптом зацікавила сушка, невідомо. Сушка – псяча дрібничка, не їжа, а дурничка. От якби там шматок курятини був – тоді зрозуміло. Та цього разу чогось схотілося Тимі саме сушку на зуб спробувати.

І Солька миттю втратила самовладання й розлютувалася: «Ти чого! Облиш! Це моє!»

Тима обережно потяглася збоку: «Я тільки понюхати…»

Солька від обурення задихнулася: «Знаємо ми! Один такий нюхав! Раз – і сушки нема!»

Облизнулася Тима, зітхнула, сіла поряд. А Солька не вгамовується: «Ти чого тут розсілася?! Ану геть із дивана, за вами треба пильнувати!»

Образилася Тима й пішла собі. Залишилася Солька переможницею – тільки сушку гризти вже не дуже й хочеться. Та справа ж принципова. Сховала Солька рештки до себе в будиночок і стала думати, чим ще зайнятись. І забігла на кухню.

А там Тима їсть телячий паштет із блюдечка. Пахне паштетом так, аж слинка потекла в собачки. Неймовірна смакота.

Солька облизнулась і підійшла ближче. І хвостом махає: «Тимочко, цей… Привіт!»

Подивилася на неї кішка зверхньо. Нічого не сказала – і знову за паштет узялася.

Пахне – з глузду з’їхати можна.

Солька знов облизнулась і потяглася до блюдця: «Можна скуштувати?»

Тима як обернеться, як блисне очима, як рикне: «Мр-р! Ти для мене сушки пошкодувала, а тепер частування просиш? А лапою в лоба?»

Сольку аж відкинуло вбік. А піти не можна: паштет так пахне, що прив’язав бідолаху до котячого блюдця, немов мотузкою.

Солька і потяглась, і почухалась, і щілинку в підлозі поколупала, а кішка наминає паштет і вусом не веде. Он у неї скільки! Яке в крихітних собачок життя важке!

Підповзла Солька до блюдця ледь не на пузі. Лизнула з самісінького краєчка.

Подивилася на неї кішка – і не стала більше гнати.

Сіла поряд, лапу між пальчиками чистить, дивиться, як Солька паштет їсть: якнайделікатніше, щоб Тимочка не образилась і не вигнала.

І всім своїм котячим виглядом говорить: «Ну що мені з тобою вдіяти… Так тому й бути, я ж бо не жаднюга!»