Малий Мук

Жив собі колись у Нікеї чоловік, якого прозивали Малим Муком. Я його добре пам’ятаю, бо якось, коли я ще під стіл пішки ходив, батько добряче нам’яв мені потилицю через нього. На той час Малий Мук уже був у літах, але на зріст – жабі по коліна. Вигляд він мав доволі кумедний: на маленькому, худому тільці стирчала величезна голова, значно більша, ніж у решти людей. Жив той Маленький Мук у великій старій кам’яниці. Він навіть сам собі куховарив, і не було про нього ні слуху, ні духу, – виходив-бо бідолаха з дому тільки раз на чотири тижні! – хіба що густий дим по обіді раз по раз шугав з його димаря, і люди знадвору бачили, як у вечірній час Мук гуляє собі дахом. Тільки велика голова сновигала туди-сюди на тлі неба. Вдачу я і мої товариші мали лиху і любили пограти на нервах перехожим, тому день, коли Малий Мук виходив надвір, був для нас справжнім святом. Ми збиралися перед його будинком і чекали, доки він вийде. Обережно прочинялися двері, і спершу звідти вистромлялася велика голова в просто-таки велетенському тюрбані, а відтак з’являлося дрібне тіло в старому халаті і просторих шароварах, перехоплених широким поясом. На ньому теліпався довгий кинджал, такий довжелезний, що годі було сказати, чи то кинджал причеплений до Мука, чи то Мук править за доважок до кинджала. Коли він виходив-таки на вулицю, ми нетямилися від радощів, підкидали в небо свої шапки і танцювали навколо нього мов навіжені. Мук поважно кивав нам головою й розгонистою ходою чимчикував вулицею. А ми, хлопчаки, бігли за ним і кричали: «Малий Мук! Малий Мук!» Навіть пісеньку склали про нього:

  • Карлик Мук, карлик Мук,
  • Мешкаєш у кам’яниці,
  • Хай у ній і не сидиться…
  • Маєш вдачу ти несмілу,
  • Не голівку носиш – брилу.
  • Нум-же, хлопче, не дрімай,
  • Нас швиденько упіймай!

Так ми частенько глузували з бідолахи, і, на мій сором, тепер мені здається, що я ображав його найбільше; я-бо раз по раз смикав його за халат, а якось навіть наступив ззаду на його великі капці, так що він розтягнувся на землі. Я мало не зайшовся сміхом, одначе стримався, зауважуючи, як Малий Мук, насилу-силу звівшись на ноги, човгає до будинку мого батька.

Він довго не виходив звідти. Я сховався за дверима і з нетерпінням очікував, що буде далі. Нарешті двері відчинились, і карлик вийшов. Батько провів його до порога, шанобливо підтримуючи під руку, і низько вклонився йому на прощання. Я почувався ні в сих ні в тих і довго не наважувався повернутися додому. Нарешті голод узяв гору над моїм страхом, і я боязко прослизнув у двері, не сміючи підняти голову.

– Ти, я чув, кривдиш Малого Мука, – суворо зауважив батько. – Що ж, розкажу я тобі про його пригоди, і тоді ти більше не сміятимешся над бідним карликом. Але спершу ти отримаєш те, що тобі належиться.

А належалася мені за таку поведенцію добряча прочуханка. Нагодувавши мене як слід потиличниками, батько мовив:

– Тепер слухай уважно.

Батько Мука (насправді хлопця звали не Мук, а Мукра) жив у Нікеї й був людиною шанованою, хоча й небагатою. Так само як Мук, він завжди сидів у будинку й рідко потикався на люди. Він соромився свого сина-карлика, і нічого його не вчив. У свої шістнадцять років Мук тільки те й робив, що собак ганяв, і батько, чоловік суворий, усе шпетив хлопця, закидаючи стоптані капці і вітер у голові.

Якось батько Мука впав на вулиці й дуже забився. Після цього він занедужав і незабаром помер. Бідолашний невіглас Мук залишився один, як билина в полі. Батькові родичі, яким той заборгував, вигнали хлопця з дому. «Іди, – кажуть, – може, і знайдеш десь своє щастя». Мук надто не відмагався, хіба що випросив собі старі штани й куртку – все, що залишилося після батька. Батько в нього був високий і гладкий, але карлик недовго думаючи підрізав куртку і штани й одягнув їх. Щоправда, вони були занадто широкі, але на це не було ради. Обмотав хлопчина голову замість чалми рушником, причепив до пояса дамаський кинджал, узяв у руку палицю і пішов світ за очі.

Цілий день Мук чимчикував бадьоро; як-не-як він подався шукати свого щастя; втім, варто було хлопцеві зауважити, що під сонцем виблискує якийсь черепок, як він спинявся, гадаючи, що той ось-ось перетвориться на діамант; помітивши, як світиться купол мечеті чи виблискує озеро в далині, відразу налягав на ноги, бо йому здавалося, що він має потрапити в якийсь казковий край. Овва! Тільки-но він підходив ближче, як ті химери миттю розвіювалися, враз брала втома й озивався бурчанням живіт, нагадуючи, що він досі в країні смертних. Так він брів два дні, голодний і холодний, утративши надію на те, що десь воно є, те щастя; їв самі плоди з поля, спав на твердій землі. На ранок третього дня ген-ген він розгледів велике місто.

Півмісяці блищали на дзвіницях і мінилися під сонцем дахи, здавалося, манячи малого Мука звіддаля. Приголомшений, він стояв мовчки, втупивши очі в незнайоме місто і місцевість. «Авжеж, тут я і знайду своє щастя, – мовив він собі і, зібравши останні сили, рушив уперед, – тут або ніде». Але попри те, що вогні світилися зовсім близько, міста Мук добувся лише по обіді; все тому, що він ледве тягнув ноги, і йому доводилося раз по раз зупинятися, щоб сховатися під пальмою. Врешті-решт хлопець підійшов до міської брами. Поклав він свій халат просто під ноги, зав’язав на голові гарний тюрбан, затягнув пояс і застромив за нього свій кинджал; тоді здмухнув куряву з черевиків, взяв свою палицю і мужньо ступив за браму.

Він перейшовся кількома вулицями, але ніхто не відчиняв йому двері, ніде ніхто не сказав йому: «Малий Муку, заходь-но, їж і пий, хай твої ноги відпочинуть!».

За хвилю він спинився перед великим ошатним будинком. Раптом відчинилося вікно, звідти визирнула старенька і заливистим голосом мовила:

  • Хто мене чує?!
  • Каша парує…
  • Стіл накриваю,
  • Гостей чекаю;
  • На столі – наїдки.
  • До їжі, дітки!

Двері будинку відчинилися, і туди плавом попливли собаки й кішки. Якусь мить Мук мізкував: чи не зайти, бува, і собі всередину; тоді не встояв і згнітивши серце зайшов. Саме перед ним сюди ввійшли двійко кошенят, і він вирішив іти слідом, адже вони, певно, знають, де кухня.

Піднявшись сходами, Мук натрапив на ту бабусю, яка визирала з вікна. Вона ковзнула по ньому непривітним поглядом і запитала, чого хлопцю треба.

– Ти ж кликала всіх на вечерю, – відказав Малий Мук, – а мені й ріски в роті з ранку не було, отож і я вирішив завітати на гостину.

Стара засміялась і мовила:

– Звідки ти, дивний хлопчисько? Ціле місто знає, що куховарю я тільки для своїх любих котиків, а щоб вони не нудьгували, кличу до них хвостатих сусідів.

Малий Мук розповів старій, що змушений був піти, куди ноги несуть.

– Нагодуй і мене разом зі своїми котами, – попросив бідолаха.

Жінка, серце якій торкнула хлопцева розповідь, дала йому притулок, а також досхочу нагодувала й напоїла. Коли Мук упорався з вечерею, стара мовила йому:

– Муку, лишайся в мене, служитимеш мені, важкої роботи я не загадуватиму, і купатимешся в мене, як сир у маслі.

Котячий обід Мукові сподобався, тож він погодився. Роботу пані Ахавзі (так звали бабцю) і справді давала нескладну. У старенької було два коти й чотири кішки.

Щоранку Мук розчісував їм шерсть і натирав її вишуканими мазями. За обідом він подавав їм їжу, а ввечері вкладав їх спати на м’якій перині й укривав оксамитовою ковдрою. Крім кішок у будинку жило ще кілька песиків. За ними карликові теж доводилося наглядати, проте із собаками клопоту було менше, ніж із кішками. Кішок пані Ахавзі любила, ніби рідних дітей. Малий Мук і далі жив самотою, як у батьківській кам’яниці: крім кішок і песиків він днями нікого не бачив.

*

Спершу карликові й справді жилося непогано. Роботи майже не було, а годували його від пуза, та й стара була дуже задоволена слугою. Та потім кішки не на жарт розійшлися. Тільки-но господиня за двері – вони зараз же давай гасати по кімнатах як скажені. Таку бучу зчиняють: геть усе порозкидають ще й посуд дорогий переб’ють. І щойно стара зачовгає на сходах – кішки миттю пострибають на перину, згорнуться калачиком, хвоста підібгають і любісінько лежать собі. А баба бачить, що в кімнаті безлад, і ну шпетити Малого Мука. Хлопець і так і сяк виправдовується, проте господиня більше вірить своїм кішкам, аніж слузі. А кішки вдають із себе святих та божих.

Бідолашний Мук дуже переживав, що й тут не знайшов щастя, і нарешті вирішив піти від старої. Та яке життя без грошей?! Пані Ахавзі ніби й обіцяла йому платити, та хлопець досі не отримав від неї ламаної копійки. Чекав він, чекав, а тоді вирішив сам знайти гроші. Була в тому будинку маленька комірчина, на дверях якої висів замок. Мукові кортіло довідатися, що ж стара в ній ховає. І раптом йому спало на думку, що в цій кімнаті, напевно, гроші. І захотілося йому понад усе ввійти туди, хоча замок міг відбити будь-яку охоту.

Якось уранці, коли Ахавзі пішла з будинку, до Мука підбіг один із песиків і давай смикати його за вилогу халата (стара недолюблювала цього песика, хоча той і пнувся з усіх сил, намагаючись заслужити її ласку, а от Мук, навпаки, часто гладив і пестив цуцика). Песик тихо скавчав і тягнув коротуна за собою. Привів він його в спальню баби й зупинився перед маленькими дверима, що їх Мук досі не помічав. Двері були прочинені. Песик штовхнув двері й увійшов в якусь комірчину; Мук пішов за ним й закляк на місці від подиву: він опинився в тій-таки кімнаті, куди йому так давно кортіло потрапити. Хлопець повів очима по комірчині, силкуючись угледіти бодай якусь монету, проте довкола були самі сукні і дивовижний старовинний посуд. Мукові особливо сподобався один глечик – кришталевий, із золотим малюнком. Узяв він його в руки й заходився крутити на всі боки, аж раптом кришка глечика – Мук і не помітив, що глечик був із кришкою, – впала на підлогу й розбилася на друзки.

Бідолашний Мук не на жарт злякався. Годі думати – треба було тікати: коли стара повернеться і побачить, що він розбив кришку, вона точно намне йому боки. Мук востаннє окинув оком кімнату і раптом побачив у кутку якісь пантофлі. Були вони дуже великі і непоказні, проте його власні черевики геть розлізлися. Муку навіть сподобалося, що пантофлі такі великі, – коли він їх одягне, всі побачать, що він уже не дитина. Вскочив він в обновку, прихопив тоненького ціпка з лев’ячою головою, який стояв у кутку, взяв кинджал і ходу з дому. Щойно місто зникло за спиною, як Мук наліг на ноги. Куди й поділася втома! Так він ще зроду-віку не бігав!.. Здавалося, його штовхала якась невидима сила. Врешті-решт він помітив, що не інакше як пантофлі несуть його і не дають зупинитися. Тоді він крикнув сам собі, як, бува, кричать коням: «Тпру!». Цієї ж миті пантофлі стали як укопані, а сам Мук гепнувся на землю, мертвий від утоми, і миттю заснув. І наснився йому дивовижний сон. Побачив він уві сні, ніби підходить до нього маленький песик, який привів його в таємну кімнату, і мовив: «Милий Муку, ти ще не знаєш, як можуть прислужитися тобі чарівні пантофлі. Варто тобі тричі повернутися на каблуку, і вони перенесуть тебе куди завгодно. А ціпок допоможе тобі шукати скарби. Коли під землею сховане золото, він стукне об землю тричі, а коли срібло, – двічі». Прокинувся хлопець і вирішив перевірити, чи правда те, що сказав уві сні песик. Узув він пантофлі і крутнувся на каблуках. Та куди йому було братися до таких викрутасів! Отож за мить бідолаха вже розпластався на землі. Так він падав і падав, доки після хтозна-якої спроби не встояв-таки на ногах. «А ну ж, дорогенькі пантофлі, несіть мене в найближче місто!» – гордо наказав Малий Мук. За хвилю він уже летів по небу і вітер віяв йому в обличчя. В одну мить хлопець стояв посеред просторого базарного майдану, обставленого ятками. Сила-силенна людей заклопотано сновигали туди-сюди. Малий Мук і собі пішов поміж люди, та ба – то на ногу йому хтось наступить, то когось він кинджалом шпигне. Тоді звернув бідолаха на якусь безлюдну вуличку та й зажурився. Справді, у кишені ні копійки, знайомих – ані душі. Є в нього, правда, чарівний ціпок, який може шукати золото й срібло, проте хто скаже, де лежать ті скарби? Звісно, можна пошитись у прохачі, але це не для нього. «Може, хоч мої пантофлі мене прогодують, – думає, – подамся-но краще в гінці». Певно, що найкраще за службу платив король, отож Мук попрямував просто до королівського палацу.

– Що тобі тут треба? – суворо спитав вартовий на дверях.

– Шукаю, чим би його королю послужити, – відказав Мук.

– Онде наглядач, спитай у нього, – порадив воячисько.

Пішов Мук до наглядача і попросився на роботу до короля. Проте той лише зміряв його очима і кинув: «Ти що, блекоти об’ївся, хлопче?! Хіба бувають скороходи з такими куцими ніжками!? Іди геть, нема мені коли теревені правити». Проте Мук і далі наполягав на тому, що має стати скороходом і робитиме все краще за будь-кого. Наглядач тільки посміявся з коротуна, проте повів його ввечері на королівську кухню і наказав добряче нагодувати малого гостя. Сам він пішов до короля і розказав про Малого Мука та його химери. Король мав жартівливу вдачу. Вирішивши, що наглядач надумав посміятися з коротуна, наказав улаштувати змагання на лузі біля палацу, щоб усі придворні теж могли побачити. Король розказав своїм принцам і принцесам, що за вистава буде ввечері, ті поділилися новиною зі своїми слугами, тож подивитися на перегони з карликом зібралося море глядачів.

Коли королівське сімейство повсідалося на своїх місцях, Малий Мук вийшов насеред лугу і вдарив чолом. З усіх боків почулися регіт і вигуки – такий смішний був цей карлик у своїх широченних шароварах, із кинджалом за поясом і в довжелезних туфлях. Але Малого Мука цей сміх не збентежив. Він з гордим виглядом оперся на ціпок і спокійно чекав супротивника. Як Мук і попросив, наглядач гукнув, що шукає найкращого бігуна. Охочий знайшовся швидко, він став поряд із Муком. За мить двоє суперників уже чекали знаку. Принцеса Амарца махнула своєю вуаллю, і бігуни полетіли лугом, мов ті стріли.

Спочатку скороход випереджав карлика, та за якусь мить Мук наздогнав його, а тоді лишив за спиною. Він устиг першим і ще довго чекав свого суперника, королівського скорохода. Король і королева заплескали в долоні, і всі придворні в один голос закричали: «Слава Мукові, переможцю перегонів!»

Повели Малого Мука до короля. Він упав до ніг правителя і мовив: «Могутній королю, я показав тобі лише невеличку частину своєї майстерності; дозволь мені стати гінцем!»

«Е, ні, – відказав король, – призначаю тебе моїм особистим скороходом. Відтепер і назавжди твоє місце – біля мене, любий Муку, щороку тобі видаватимуть сто золотих, і обідатимеш ти з моїми найкращими слугами».

Зрадів Мук, що нарешті знайшов омріяне щастя, і в мріях про свою долю вже піднісся у високості. Як-не-як він запопав королівської ласки, і тепер виконуватиме найнагальніші і найсекретніші доручення. Він і справді показував у своїй роботі неймовірну швидкість і точність.