Карлик Ніс

В одному великому німецькому місті жив колись швець Фрідріх зі своєю дружиною Ганною. Цілісінький день він сидів біля вікна і латав черевики й туфлі. Неборака і нові черевики брався шити, якщо хто замовляв, але тоді йому доводилося спочатку купувати шкіру. Запасти товар наперед він не міг – у кишенях аж свистіло. А Ганна продавала на ринку городину й садовину, які росли під їхнім будиночком. Жінка вона була чепурна, вміла красиво розкласти товар, отож покупців у неї ніколи не бракувало.

У Ганни й Фрідріха був син Якоб – стрункий, красивий хлопчина, доволі високий, як на свої дванадцять років. Зазвичай він сидів собі поряд матері на базарі. Коли який-небудь кухар або кухарка брали в Ганни відразу купу овочів, Якоб допомагав їм донести все додому і рідко повертався назад з порожніми руками. Покупці Ганни любили хорошого хлопчика і майже завжди дарували йому що-небудь: квітку, тістечко або якогось дрібняка.

Одного разу Ганна, як завжди, торгувала на базарі. Перед нею стояло кілька кошиків з капустою, картоплею, корінням і всілякою зеленню. Тут-таки в маленькому кошику лежали ранні груші, яблука, абрикоси.

Малий Якоб сидів біля матері і голосно закликав:

– Сюди, сюди, тільки подивіться, яка гарна капуста, а яка ж духмяна зелень, грушки і яблучка! Хто купить? Мати просить небагато!

Так хлопець заохочував покупців. Раптом до них підійшла якась бідно вдягнена стара з маленькими червоними очками, гострим, зморщеним од старості личком і довжелезним носом, який дістав аж до підборіддя. Бабця спиралася на ціпок, і дивно було, що вона взагалі може ходити: вона шкутильгала, ковзала і перевалювалася, немов у неї на ногах були колеса. Здавалося, вона ось-ось упаде, а її гострий ніс встромиться в землю.

Шевчиха оглянула стару з голови до ніг. Вона торгує на базарі мало не шістнадцять років, а досі такої химерної бабці ще жодного разу не бачила. Їй навіть трохи страшно стало, коли та зупинилася біля її кошиків.

– Це ви Ганна, зеленярка? – запитала стара скрипучим голосом, увесь час трясучи головою.

– Таки я, – відказала шевчиха, – а чого вам треба?

– Побачимо, побачимо, – бурмотіла собі під ніс стара. – Зелень подивимося, корінці подивимося. Чи є ще в тебе те, що мені треба…

Вона нагнулась і полізла своїми довгими темними пальцями в кошику з зеленню, яку Ганна виклала так красиво і акуратно. Візьме пучок, піднесе до носа і обнюхує з усіх боків, а за ним – другий, третій.

У Ганни аж серце краялося – так тяжко було дивитися на те, як стара перебирає зелень.

Але вона не могла сказати їй ані слова – адже покупець має право оглядати товар. Окрім того, вона дедалі більше боялася цієї старої.

Переглянувши всю зелень, стара випросталась і пробурчала:

– Негодящий товар!… Погана зелень!.. Нічого немає з того, що мені треба. П’ятдесят років тому було значно краще!… Поганий товар! Поганий товар!

Зачувши таке, малий Якоб аж скипів.

– Слухай, ти, стара нахабо! – крикнув він. – Перенюхала всю зелень своїм довгим носом, перемнула корінці кривими пальцями, так що тепер їх ніхто не купить, а ще лаєшся, що поганий товар! У нас кухар самого герцога купує!

Стара скоса зиркнула на хлопчика і мовила хрипким голосом:

– Синку, синку! Кажеш, тобі не до вподоби мій ніс, мій гарнесенький довгий ніс? І в тебе буде такий самий, аж до підборіддя.

Вона підкотилася до іншого кошика – з капустою, вийняла з нього декілька найкращих білих качанів і так стисла їх, що вони тужливо затріщали. Потім абияк покидала качани назад у кошик і знову кинула:

– Негодящий товар, погана капуста!

– Та не тряси ти так страшно головою! – закричав Якоб. – У тебе шия завтовшки з качанчик – так і дивись, зламається, і голова впаде в наш кошик. Хто в нас тоді що купить?

– То в мене, по-твоєму, дуже тонка шия? – сказала стара, далі посміхаючись. – Ну, а ти будеш зовсім без шиї. Голова в тебе стирчатиме просто з плечей – принаймні, не звалиться з тіла.

– Не кажіть хлопчикові таких дурниць! – сказала нарешті Ганна, не на жарт розсердившись. – Якщо ви хочете що-небудь купити, то купуйте швидше. Ви в мене всіх покупців розженете.

– Хай і так, – пробурчала стара. – Нехай буде по-твоєму. Я візьму в тебе ці шість качанів капусти. Але, бачиш, я спираюся на ціпок, і не можу сама нічого нести. Хай твій син донесе мені все додому. Я його добре винагороджу за це.

Якобові не надто хотілося йти, і він навіть схлипнув – боявся цієї страшної старої. Але мати суворо наказала йому слухатись – їй здавалося гріхом змушувати стареньку слабку жінку нести такий тягар. Витираючи сльози, Якоб поклав капусту в кошик і поплівся слідом за старою.

Вона ледь-ледь сунула, тож лише за годину вони дістались якоїсь дальньої вулиці на околиці міста і зупинилися перед маленьким напівзруйнованим будиночком.

Стара витягла з кишені якийсь поржавілий гачок, вправно засунула його в дірочку в дверях, і раптом двері з шумом відчинилися. Якоб увійшов і отетерів: стелі і стіни в будинку були мармурові, крісла, стільці і столи – з чорного дерева, прикрашеного золотом і самоцвітами, а під ногами стелилася гладесенька скляна підлога, так що Якоб кілька разів послизнувся і впав. Стара приклала до губ маленький срібний свисток і якось на особливий лад, розкотисто, свиснула – так, що свисток затріщав на весь будинок. І за мить сходами плавом попливли вниз морські свинки – якісь чудернацькі морські свинки, які ходили на двох лапках. Замість черевиків у них були горіхові шкаралупи, і одягнені ці свинки були геть як люди – навіть капелюхи натягнули на голову, як веліла тогочасна мода.

– Куди ви затаскали мої пантофлі, кодло пекельне! – закричала стара і так уперіщила свинок палицею, що ті з виском підскочили. – Чи довго я ще тут стоятиму?

Свинки чимдуж рвонули сходами, принесли дві шкаралупи кокосового горіха на шкіряній підкладці і вправно натягнули їх старій на ноги. Де й поділась її кульгавість! Стара відкинула свою палицю убік і швидко-швидко попливла скляною підлогою, тягнучи за собою маленького Якоба. Хлопець ледь-ледь устигав за нею: так моторно вона рухалася в своїх кокосових шкаралупах.

Нарешті стара зупинилася в якійсь кімнаті, де була купа всілякого начиння. Здавалося, що це кухня, хоча на підлозі лежали килими, а на диванах – гаптовані подушки, мов в якомусь палаці.

– Сідай, синку, – ласкаво мовила стара і посадовила Якоба на диван, підсунувши до нього стіл, щоб Якоб не міг нікуди піти зі свого місця. – Відпочинь як слід – ти, напевно, втомився. Адже людську голову носити важкувато, їй-бо.

– Що ви верзете? – закричав Якоб. – Утомитись я і справді втомився, проте ніс не голови, а качани капусти. Ви купили їх у моєї матері.

– Е-е, нічого ти не знаєш, – сказала стара і засміялася. І, розкривши кошик, вона витягла звідти за волосся людську голову.

Якоб мало не впав: так він злякався. Хлопець одразу подумав про свою матір. А що коли хтось пронюхає про ці голови, на неї миттю донесуть, і їй буде непереливки.

– Варто тебе ще винагородити за те, що ти такий чемний, – правила далі стара. – Зачекай хвильку: зварю я тобі таку юшку, що ти згадуватимеш її аж до смерті.

Вона знову свиснула в свій свисток, і на кухню прибігли морські свинки, одягнені як люди: у фартухах, з ополониками і кухонними ножами за поясом. За ними прибігли білки – ціла купа білок, теж на двох ногах; вони були в широких шароварах і зелених оксамитових шапочках. Пухнасті звірята скидалися на справжніх кухарчуків. Вони швидко-швидко дерлися по стінах, а відтак несли до плити миски й пательні, яйця, масло, зело й борошно. А біля плити метушилася, катаючись туди-сюди на своїх кокосових шкаралупах, сама стара – їй, видно, дуже хотілося зварити для Якоба що-небудь смачненьке. Вогонь під плитою розгорався чимраз сильніше, на пательнях щось шипіло і диміло, кімнатою ширився приємний, смачний запах. Стара всюди намагалася встигнути і раз у раз стромляла в горщик з юшкою свого довгого носа. Нарешті в горщику щось заклекотало і забулькало, з нього повалила пара, і на вогонь хлюпнула густа піна. За мить стара зняла горщик з плити, відлила з нього краплю юшки в срібну миску і поставила її перед Якобом.

– Їж, синку, – мовила вона. – Спробуєш цієї юшки і будеш такий же красивий, як я. Ще й кухарем вправним станеш – треба ж тобі знати яке-небудь ремесло. Хіба що травички не знайдеш…

Якоб не розбирав, що це стара бурмоче собі під ніс, та й не слухав її – він більше переймався юшкою. Мати частенько варила для нього всякі смачні страви, але нічого кращого за цей суп йому ще не доводилося куштувати.

Від нього так добре пахло зелом і корінням, він був одночасно і солодкий, і кислуватий, і до того ж дуже міцний. Коли Якоб майже досьорбав юшку, свинки запалили якесь куріння з приємним запахом, і по всій кімнаті попливли хмари голубуватого диму. Він чимраз густішав, дедалі щільніше огортаючи хлопчика, так що в Якоба нарешті запаморочилось у голові. Марно переконував він себе, що йому час повертатися до матері, марно намагався звестись на ноги. Варто було йому піднятися, як він знову падав на диван – йому раптом захотілося спати. Не минуло і п’яти хвилин, як він і справді заснув на дивані, у кухні старої почвари.

І побачив Якоб дивний сон. Наснилося йому, що баба зняла з нього одяг і загорнула його в білячу шкурку. Хлопець навчився стрибати й скакати, наче білка, і потоваришував з іншими білками й свинками. Усі вони вирізнялися неабиякою красою. Відтак почав Якоб, як вони, служити бабі. Спершу йому довелося бути чистильником взуття. Він мав змазувати маслом кокосові шкаралупки, які баба носила на ногах замість туфель, і так натирати їх ганчіркою, щоб вони блищали. Удома Якобові часто доводилося чистити туфлі й черевики, тож діло налагодилося швидко. Сплив рік, і йому дали іншу, важчу роботу. Разом з кількома білками він виловлював пилиночки із сонячного проміння й просівав їх крізь найдрібніше сито, а потім з них пекли для баби хліб. У неї в роті не залишилося жодного зуба, тож їй і доводилось їсти булки із сонячних пилиночок, м’якіше за які, як усі знають, немає нічого на світі. За рік Якобові доручили добувати бабі питну воду. Ви гадаєте, у неї був виритий надворі колодязь або стояло цебро, щоб збирати в нього дощову воду? Ні, простої води баба й у рот не брала. Тож Якоб з білками збирав у горіхові шкаралупки росу з квіток, і баба тільки її й пила. А пила вона дуже багато, так що роботи у водоносів було по горло.