Карлик Ніс (продовження)

Сплив іще рік, і Якоб перейшов служити в покої – чистити підлоги. Це теж виявилося не надто легко: підлоги-бо були скляні – на них дихнеш, та й те видно. Якоб чистив їх щітками й натирав сукниною, накрутивши її собі на ноги.

На п’ятий рік Якоб став до роботи на кухні. Це була праця почесна, до якої допускали лише після довгих іспитів. Якоб пройшов усі посади, від кухарчука до старшого тістечкового майстра, і став таким досвідченим і вправним кухарем, що навіть сам собі дивувався. Чого тільки він не навчився готувати! Найскладніші страви – тістечка двохсот сортів, супи з усіх трав і корінців, які є на світі, – все він умів приготувати швидко й смачно.

Так Якоб прожив у баби років сім. І от одного разу вона взула свої горіхові шкарлупки, взяла ціпок і кошик, щоб іти в місто, і наказала Якобові обпатрати курку, начинити її зеленню й гарненько підрум’янити. Якоб зараз же взявся до роботи. Він скрутив птиці голову, ошпарив її всю окропом, спритно общипав з неї пір’я, вискоблив шкіру, так що вона стала ніжною і блискучою, і вичистив нутрощі. Потім йому знадобилися трави, щоб начинити ними курку. Хлопець пішов у комору, де зберігалася в баби всіляка зелень, і взявся відбирати те, що йому було потрібно. І раптом уздрів у стіні комори маленьку шафку, яку досі ніколи не зауважував. Дверцята шафки були відкриті. Якоб із цікавістю зазирнув усередину, аж глядь – стоять на полицях якісь маленькі кошички. Відкрив він один із них і побачив дивовижні трави, які йому ще жодного разу не наверталися на очі. Стебла в них були зеленуваті, і на кожній стеблинці – яскраво-червона квіточка з жовтим обідком. Якусь хвилю він замислено роздивлявся квітку, тоді підніс одну з них до носа й раптом відчув знайомий запах – такими пахощами сходила юшка, якою баба нагодувала його, коли він до неї прийшов. Запах був такий терпкий, що Якоб голосно чхнув кілька разів і прокинувся.

Хлопчина здивовано роззирнувся навкруги й побачив, що лежить на тому-таки дивані, у бабиній кухні. «Овва, і насниться ж таке! Наче насправді я став спритною білочкою і навчився куховарити…, – подумав Якоб. – Ото матінка посміється, коли я їй про все це розповім! І дістанеться мені від неї на кислички за те, що заснув у чужому будинку замість вертатися до неї на базар!»

Він швидко схопився з дивана й хотів бігти до матері, але відчув, що все тіло в нього наче дерев’яне, а шия геть заклякла – він ледве міг ворухнути головою. Він раз у раз чіплявся носом за стіну або за шафу, а одного разу, швидко повернувшись, навіть боляче вдарився об двері. Білки й свинки бігали навколо Якоба й пищали – видко, їм не хотілося відпускати хлопця. Виходячи з будинку баби, Якоб поманив їх за собою – йому теж було шкода з ними розлучатися, але вони швидко покотилися назад у кімнати на своїх шкарлупках, і хлопчик довго ще чув ген-ген їхній жалібний писк.

Мешкала стара на околиці, і Якоб довго пробирався вузькими, звивистими провулками, поки дістався базару. На вулицях юрбилося дуже багато народу. Десь поблизу, напевно, показували карлика, бо всі навколо Якоба кричали:

– Гляньте-но, он потворний карлик! І звідки він тільки взявся? Ну й довгий же в нього ніс! А голова – просто на плечах стирчить, без шиї! А руки темні, криві!..

Іншим разом Якоб залюбки збігав би й самому глянути на карлика, але сьогодні йому було не до того – треба було поспішати до матері.

Нарешті Якоб дістався до ринку. Він добряче переживав, що йому дістанеться від матері. Шевчиха досі сиділа на своєму місці, і в неї в кошику було чимало овочів – отже, Якоб проспав не дуже довго. Вже здалеку він помітив, що його мати чимось засмучена. Вона сиділа мовчки, підперши рукою щоку, бліда й сумна.

Якоб довго не наважувався підійти до матері. Врешті хлопець набрався духу і, підкравшись до неї ззаду, поклав їй руку на плече й сказав:

– Матусю, що з тобою? Ти на мене сердишся?

Жінка обернулася й, побачивши Якоба, скрикнула від жаху.

– Що тобі треба від мене, мала потворо? – закричала вона. – Забирайся геть! Це що за жарти?!

– Що з тобою, матусю? – перелякано вигукнув Якоб. – Тобі, напевно, нездужається. Чого ти женеш свого сина?

– Кажу тобі, йди своєю дорогою! – сердито крикнула шевчиха. – Від мене ти нічого не отримаєш за твої жарти, бридкий виродку!

«У неї точно зайці в голові! – подумав бідолашний Якоб. – Як мені тепер відвести її додому?»

– Матусю, подивися ж на мене гарненько, – сказав він, мало не плачучи. – Я ж твій син Якоб!

– Ні, це вже занадто! – закричала жінка, звертаючись до своїх сусідок. – Гляньте на цього страшного карлика! Він відлякує всіх покупців та ще сміється над моїм горем! Каже, ніби він мій син, Якоб, негідник отакий!

Крамарки, сусідки шевчихи, разом підхопилися на ноги і заходилися шпетити Якоба:

– Як ти смієш жартувати над її горем! Її сина вкрали сім років тому. А який хлопчик був – як мальований! Забирайся геть, бо ми тобі зараз очі видряпаємо!

Бідолашний Якоб не знав, що й думати. Хіба сьогодні вранці він не прийшов з матір’ю на базар і не допомагав їй розкласти овочі, а потім відніс до старої додому капусту, зайшов до неї, поїв у неї юшки, трохи поспав і ось тепер повернувся. А крамарки говорять про якісь сім років. І його, Якоба, називають бридким карликом. Що ж із ними таке трапилося?

Зі сльозами на очах побрів Якоб із ринку. Коли мати не хоче його визнавати, він піде до батька.

«Подивимося, – думав Якоб. – Невже і батько теж прожене мене? Я стану біля дверей і заговорю з ним».

Він підійшов до лавки шевця, що, як завжди, сидів там і працював, став біля дверей і зазирнув досередини. Фрідріх був такий зайнятий роботою, що спершу не помітив Якоба. Але раптом випадково підняв голову, випустив з рук шило й дратву і скрикнув:

– Що це таке? Що таке?

– Добривечір, хазяїне, – сказав Якоб і увійшов до лавки. – Як справи?

– Погано, мосьпане, погано! – відповів швець, який теж, видно, не впізнав Якоба. – Робота зовсім не прядеться. Мені вже багато років, а я досі один – щоб найняти підмайстрів, грошей бракує.

– А хіба у вас немає сина, який міг би вам допомогти? – запитав Якоб.

– Був у мене один син, звали його Якобом, – відказав швець. – Тепер мав би він років двадцять. Був би він стрункий і майстровитий і, певно, неабияк прислужився б мені. Адже йому всього дванадцять років було, а такий був розумник! І в ремеслі вже дещо тямив, і вродою вирізнявся. Він би вже зумів принадити замовників, не довелося б мені тепер латати старі шкарбани – самі нові черевики шив би. Та вже, видно, така моя доля щербата!

– А де ж тепер ваш син? – боязко запитав Якоб.

– Про це один Господь знає, – важко зітхнувши, відповів швець. – Ось уже сім років спливло відтоді, як його вкрали в нас на базарі.

– Сім років! – розгубився Якоб.

– Авжеж, добродію, сім років. Як зараз пригадую, дружина прибігла з базару, голосить, кричить: уже вечір, а дитина не повернулася. Вона цілий день шукала хлопця, питала всіх, чи хто не бачив, – але так і не знайшла. Я завжди говорив, що цим закінчиться. Наш Якоб – що правда, то правда – був гарна дитина, дружина пишалася ним і частенько посилала його віднести добрим людям овочі або що. Гріх казати – йому завжди щось перепадало, але я повторював: стережися, синку. Місто велике, і там чи тут завжди знайдеться хтось, хто має замір на тебе. Стережися! Так воно і сталося. Прийшла того дня на базар якась жінка, стара, потворна, вибирала, вибирала товар і стільки врешті-решт накупила, що самій не підняти. Моя дружина, добра душа, і послала з нею хлопчика… З того часу ми його більше й не бачили.

– І, значить, відтоді спливло сім років?

– Навесні сім буде. Вже ми і оголошували про нього, і по людях ходили, питали про хлопця – бо ж багато хто його знав, усі його, красеня, любили, – але скільки не шукали, так і не знайшли. І жінку ту, що в дружини овочі купувала, ніхто з того часу не бачив. Хіба одна старезна баба, якій пішов уже дев’ятий десяток, казала Ганні, що це, напевно, зла чаклунка Кройтервайс, яка приходить у місто раз на п’ятдесят років купувати всяку всячину.

Так розповідав батько Якоба, стукаючи молотком по чоботу і витягуючи довгу вощену дратву. Тепер нарешті Якоб зрозумів, що з ним трапилося. Значить, він не уві сні це бачив, а справді сім років був білкою і служив у злої чаклунки. У нього просто серце краялося з досади. Сім років життя в нього вкрала стара, а що він за це отримав? Навчився чистити кокосові шкаралупи, натирати скляні підлоги і готувати всякі ласощі!

Довго стояв хлопець на порозі крамниці мовчки. Нарешті швець запитав його:

– Можливо, вам що-небудь у мене сподобалося, пане? Чи не візьмете пару туфель або хоч би, – тут він раптом порснув із сміху, – футляр для носа?

– А що таке з моїм носом? – мовив Якоб. – Навіщо мені для нього футляр?

– Як хочете, – кинув швець, – та коли б такий жахливий ніс був у мене, то я, мушу сказати, ховав би його у футляр – гарний футляр з рожевої лайки. Гляньте, ось у мене саме є відповідний клаптик. Щоправда, на ваш ніс знадобиться чимало шкіри. Але воля ваша, пане мій. Адже ви, певно, частенько чіпляєте носом двері.

Якоб ані слова не міг сказати від подиву. Хлопець помацав свій ніс – ніс був товстий й довгий, із лікоть завдовжки. Певно, зла бабера перетворила його на виродка. Ось чому мати не впізнала його.

– Пане, – ковтаючи сльози, сказав він, – чи немає у вас тут люстра? Мені просто необхідно подивитися в люстро.

– Сказати по правді, пане, – відповів швець, – не такий у вас вигляд, щоб було на що задивлятися. Не варто вам щохвилини витріщатися в люстро. Киньте цю звичку, бо при вашій зовнішності вона вам геть ні до чого.

– Дайте, дайте мені скоріше люстро! – заблагав Якоб. – Запевняю вас, мені дуже потрібно. Я, правда, не з гордості…

– Не чіпайте мене! Немає в мене люстра! – розсердився швець. – У дружини було одне невеличке, та я не знаю, куди вона його поділа. Якщо вже вам так кортить глянути на себе – он навпроти крамниця цирульника Урбана. У нього є люстро, вдвічі більше за вас. Дивіться в нього скільки влізе. А відтак – побажаю вам доброго здоров’я.

І швець легенько виштовхав Якоба з крамниці й зачинив за ним двері. Якоб швидко перетнув вулицю й увійшов до цирульника, якого він раніше добре знав.

– Доброго ранку, Урбане, – сказав він. – У мене до вас велике прохання: будь ласка, дозвольте мені глянути у ваше люстро.

– Зробіть ласку. Он воно стоїть у лівому простінку! – крикнув Урбан і голосно розреготався. – Помилуйтеся, помилуйтеся на себе, адже ви справжній красень – тоненький, стрункий, шия лебедина, руки немов у королеви, а носик кирпатенький, – краще немає на світі! Ви, звичайно, трошки ним хизуєтеся, ну то все одно, подивитеся на себе. Хай не кажуть, що я із заздрості не дозволив вам глянути в моє люстро.

При цих словах усі аж лягли зі сміху. Якоб підійшов до люстра й мимоволі сахнувся. Сльози закипіли в нього на очах. «Ну, звісно, тому матуся мене й не впізнала, – подумав хлопець. – Не про таке вона мріяла, коли гуляла зі мною на заздрість сусідам!» Невже це він, отой бридкий карлик! Очі в нього стали маленькі, як у свині, величезний ніс звисав нижче підборіддя, а шиї ніби й зовсім не було. Голова глибоко пішла в плечі, і він майже зовсім не міг нею поворухнути. А заввишки він був такий же, як сім років тому, – геть коротун… Інші хлопчаки за ці роки виросли вгору, а Якоб ріс ушир. Спина й груди в нього були широченні, і сам він нині нагадував великий, щільно набитий мішок. Тоненькі коротенькі ніжки насилу несли його важке тіло. А руки з гачкуватими пальцями були довгі, як у дорослого, і звисали майже до землі. Таким зробився бідолаха Якоб.

Він пригадав, як стара підійшла того ранку до його матері. Усе, над чим Якоб тоді сміявся – і довгий ніс, і потворні пальці, – отримав він від старої за свої насмішки. А шию вона в нього відняла, як обіцяла…

– Ну що, вдосталь надивилися на себе, мій принце? – з реготом запитав Урбан, підходячи до люстра й обдивляючись Якоба з голови до ніг. – І справді, такого смішного карлика й уві сні не побачиш. А проте, хочу вам запропонувати одну справу. Народ хоч і вчащає до моєї цирульні, проте людей не так багато, як раніше. А все тому, що мій сусід, цирульник Шаум, знайшов собі десь велетня, який переманює до нього відвідувачів. Ну, стати велетнем, взагалі кажучи, вже й не так складно, а ось таким коротуном, як ви, – це інша річ. Іди до мене на службу, хлопче. І житло, і харч, і одяг – усе від мене отримаєте, а за це треба хіба що стояти біля дверей цирульні і закликати народ. І ще, мабуть, збиватимеш мильну піну і подаватимеш рушник. І напевно тобі скажу, і мені, і тобі буде корисно: у мене буде більше відвідувачів, ніж у Шаума з його велетнем, іще й на чай перепадатиме.

У душі Якоб дуже образився – як це йому пропонують бути заманкою в цирульні! – але що вдієш, довелося проковтнути цю образу. Хлопець спокійно відповів, що справ у нього аж по саме нікуди, тож зараз він не може взятися за таку роботу, і пішов.

Хоча тіло в Якоба було знівечене, голова працювала добре, як раніше. Він відчув, що за ці сім років геть подорослішав. Хлопець шкодував не за тим, що втратив свою красу і натомість став потворою, а переживав через те, що рідний батько вигнав його за двері, мов якогось коростяного собаку. Тим-то він вирішив іще раз поговорити з матір’ю. «Можливо, вона мене все-таки впізнає», – подумав Якоб і подався на базар.

Дістався хлопець базару і, підійшовши до шевчихи, попросив її спокійно вислухати, що він хоче їй сказати. Якоб нагадав матусі, як його забрала стара, перерахував усе, що трапилося з ним у дитинстві, і розповів, що сім років прожив у чаклунки, яка перетворила його спочатку на білку, а потім на карлика за те, що він колись глузував із неї.

Шевчиха не знала, що й думати. Так, карлик ніби розповідав правду про своє дитинство, але щоб він сім років був білкою, у це вона повірити не могла.

– Це неможливо! – вигукнула вона. – І у фей я теж не вірю!

Нарешті шевчиха вирішила порадитися з чоловіком.

Вона зібрала свої кошики і запропонувала Якобу піти разом з нею в крамницю шевця. Коли вони прийшли, Ганна сказала чоловікові:

– Цей карлик каже, що він наш син Якоб. Він розповів, що сім років тому його в нас вкрала і зачарувала чаклунка…

– Он воно як! – сердито перебив її швець. – Він тобі, значить, усе це розповів? Почекай, дурепо! Я сам йому тільки що розповідав про нашого Якоба, а він, бач, одразу до тебе і давай пускати тобі туману… То, кажеш, тебе зачарували? А ну, я тебе зараз звільню від чар.

Схопив швець паска і, підскочивши до Якоба, так відшмагав його, що той голосно заридав і вискочив із крамниці.

Увесь день вештався бідолашний коротун по місту голодний і холодний. Ніхто не пожалів його, і всі над ним тільки сміялися. Ночувати йому довелося просто на твердих холодних церковних сходах.

Щойно розвиднилось, Якоб устав і знову пішов блукати вулицями. Він переживав, що батько й мати його прогнали, проте не надто хотів бути вивіскою в цирульника чи показуватися за гроші. «Що ж мені придумати, щоб не померти з голоду?» – метикував Якоб. І тут йому спало на думку, що коли він іще був білкою і жив у старої, то навчився добре куховарити. Тож надумав хлопець податися в кухарі до герцога. Проте спершу зайшов до церкви і попросив у неба, щоб воно зглянулося на нього.

Герцог, правитель того краю, був знаний ласун і ненажера. Над усе в світі він любив добре поїсти і виписував собі кухарів з усіх країн.

Якоб почекав трохи, поки сонце викотиться на небо, і попрямував до герцогського палацу.

Голосно стукотіло в нього серце, коли підходив до палацової брами. Вартові запитали, що йому треба, і заходилися з нього глузувати, проте Якоб не розгубився і сказав, що хоче бачити головного начальника кухні. Його повели якимись дворами, і всі, хто його тільки бачив із герцогських слуг, бігли за ним і реготали на все горло. Скоро вслід Якобу ступав величезний почет. Конюхи покидали свої скребла, хлопчаки мчали наввипередки, щоб не відстати від нього, натирачі кинули вибивати килими. Усі товклися коло Якоба, і на дворі стояв такий шум і гомін, мов до міста підступили вороги. Всюди лунали крики: «Карлик, карлик! Ви бачили карлика?!»

Нарешті у двір вийшов палацовий доглядач – заспаний гладкий чоловік із величезним батогом у руці.

– Гей ви, собаки! Чого здійняли галас? – закричав він громовим голосом, немилосердно шмагаючи своїм батогом по плечах і спинах конюхів і слуг. – Хіба ви не знаєте, що герцог іще спить?

– Пане, – відповідали вартові, – погляньте, кого ми вам привели! Справжнього карлика! Такого ви ще, напевно, ніколи не зустрічали.

Побачивши Якоба, доглядач скривив страшну мармизу і якнайміцніше стис губи, щоб не засміятися, – власна поважність не дозволяла йому реготати перед конюхами. Він розганяв присутніх своїм батогом і, взявши Якоба за руку, ввів його в палац і запитав, що йому треба. Почувши, що Якоб хоче бачити начальника кухні, доглядач вигукнув:

– Неправда, синку! Це я тобі потрібен, палацовий доглядач. Ти-бо хочеш найнятися до герцога в карлики?

– Ні, пане, – відповів хлопець. – Я гарний кухар і вмію готувати всілякі рідкісні страви. Відведіть мене, будь ласка, до начальника кухні. Може, він погодиться випробувати мою майстерність.

– Твоя воля, малий, – відказав доглядач, – ти ще, видно, дурний хлопець. Якби ти був придворним карликом, то міг би нічого не робити, їсти, пити, веселитися й ходити в гарному вбранні, а ти хочеш на кухню! Але ми ще подивимося. Навряд чи ти такий вправний кухар, щоб готувати страви самому герцогові, а для кухарчука ти занадто гарний.

Сказавши це, доглядач відвів Якоба до начальника кухні. Карлик вдарив йому чолом найнижче і сказав:

– Шановний добродію, чи не потрібен вам гарний кухар?

Начальник кухні обдивився Якоба з голови до ніг і голосно розреготався.

– Ти хочеш бути кухарем? – вигукнув він. – Ти що, думаєш, у нас на кухні плити такі низенькі? Ти ж нічого на них не побачиш, навіть якщо станеш навшпиньки. Ні, мій маленький друже, той, хто тобі порадив піти до мене кухарем, поглумився з тебе.

І начальник кухні знову розреготався, а за ним – палацовий доглядач і всі ті, хто був у кімнаті. Якоб, однак, не зніяковів.

– Пане начальнику кухні! – сказав він. – Вам, напевно, не шкода дати мені одне-два яйця, трохи борошна, вина й приправ. Доручіть мені приготувати якусь страву й накажіть подати все, що для цього потрібно. Я зварю страву в усіх на очах, і ви скажете: «О це справжній кухар!»

Довго вмовляв хлопець начальника кухні, поблискуючи своїми маленькими оченятами і переконливо киваючи головою. Нарешті начальник погодився.

– Гаразд! – кинув він. – Давай спробуємо жартома! Ходімо всі на кухню, і ви теж, пане доглядачу палацу.

Він узяв палацового доглядача під руку і наказав Якобові йти за ним. Довго йшли вони якимись великими розкішними кімнатами і довгими хідниками й нарешті прийшли на кухню. Це було високе просторе приміщення з величезною плитою на двадцять конфорок, під якими день і ніч палав вогонь. Посередині кухні був басейн із водою, в якому тримали живу рибу, а по стінах стояли мармурові й дерев’яні шафки, вщерть набиті дорогим посудом. Поруч із кухнею, у десяти величезних коморах, зберігалися всілякі припаси й ласощі, що їх можна було знайти у Франції чи на Сході. Кухарі, кухарчуки, посудниці гасали по кухні туди-сюди і гриміли каструлями, пательнями, ложками та ножами. З появою начальника кухні всі завмерли на місці і запала мертва тиша; тільки вогонь і далі потріскував під плитою й вода, як і раніше, хлюпала в басейні.

– Що замовив сьогодні пан герцог на перший сніданок? – запитав начальник кухні завідувача сніданками – старого гладкого кухаря у високому ковпаку.

– Його світлість зволили замовити данський суп із червоними гамбурзькими галушками, – поштиво відказав кухар.

– Гаразд, – правив далі начальник кухні. – Ти чув, карлику, чого хоче з’їсти пан герцог? Чи можна тобі довірити такі складні страви? Гамбурзьких галушок тобі нізащо не приготувати. Це таємниця наших кухарів.

– Пусте, – відповів коротун (коли він був білкою, йому часто доводилося варити для баби ці страви). – Дайте мені для супу таких і таких-от трав і прянощів, сала дикого кабана, яєць і корінці. А для галушок, – докинув він тихіше, щоб його не чув ніхто, крім начальника кухні й завідувача сніданками, – а для галушок мені потрібні чотири сорти м’яса, крапля пива, гусячий жир, імбир і трава, що зветься «розрада шлунку».

– Честю клянуся, правильно! – скрикнув здивований кухар. – Який це чарівник учив тебе куховарити? Ти все точно перерахував. А про травичку «розрада шлунку» я й сам чую вперше. З нею галушки, напевно, ще краще вийдуть. Ти справжнє чудо, а не кухар!

– От ніколи б не подумав цього! – сказав начальник кухні. – Однак давайте влаштуємо випробування. Дайте йому продукти, посуд і все, що потрібно, і хай приготує герцогові сніданок.

Кухарчуки виконали його наказ, та коли на плиту поставили все, що потрібно, і карлик хотів узятися за приготування, виявилося, що він ледве дістає до верху плити кінчиком свого довгого носа. Довелося підсунути до плити стілець, Якоб став на нього й заходився готувати. Кухарі, кухарчуки, посудниці взяли його в щільне кільце й, широко розкривши очі від подиву, дивилися, як моторно й спритно він усім орудує.

Усе як слід підготувавши, карлик наказав поставити обидві каструлі на вогонь і не знімати їх, поки він не накаже. Потім хлопець заходився рахувати, а щойно дійшло до п’ятисот, крикнув: «Досить!»

Кухарчата забрали каструлі з вогню, і карлик запропонував начальникові кухні скуштувати його страву.

Головний кухар наказав подати золоту ложку, сполоснув її в басейні і передав начальникові кухні. Той урочисто підійшов до плити, сьорбнув супу і закусив галушкою. Тоді примружив очі від насолоди, кілька разів цмокнув язиком і сказав:

– Таки смачно, присягаюся честю! Чи не хочете і ви переконатися, пане палацовий доглядачу?

Доглядач палацу уклінно взяв ложку, спробував і мало не підскочив від задоволення.

– Ваше мистецтво варте хвали, дорогий завідувачу сніданками, – сказав він, – ви прекрасний, досвідчений кухар, але такого супу і таких гамбурзьких галушок вам приготувати ще не вдавалося.

Кухар і собі спробував обидві страви, шанобливо потиснув карликові руку і сказав:

– Малий, ти – великий майстер! Твоя травичка «утіха шлунку» надає супу і галушкам особливого смаку.

Цієї миті в кухні з’явився слуга герцога і зажадав сніданок для свого пана. Страву негайно налили в срібні тарілки і послали вгору. Начальник кухні, дуже задоволений, відвів коротуна в свою кімнату і хотів було його розпитати, хто він і звідки з’явився. Але щойно вони всілися й почали розмову, як за начальником прийшов посланець од герцога і сказав, що його кличе герцог. Начальник кухні хутко вдягнув своє найкраще вбрання і вирушив услід за посланцем до їдальні.

Герцог сидів задоволений. Він з’їв геть усе, що було на тарілках, і витирав губи шовковою хусточкою. Його обличчя сяяло, і він солодко мружився від задоволення.

– Послухай, – сказав він, побачивши начальника кухні, – мені завжди подобалося, як ти готуєш, але сьогодні сніданок був аж надто смачний. Скажи мені, як звуть кухаря, який його приготував: я пошлю йому декілька дукатів у нагороду.

– Пане, це дивна історія, – відказав начальник кухні і розповів герцогові, як уранці до нього привели карлика, який конче хотів стати палацовим кухарем. Герцог, вислухавши його розповідь, дуже здивувався. Він наказав покликати карлика і заходився його розпитувати, хто він такий. Бідолашному Якобу не хотілося говорити, що він сім років був білкою і служив у старої, але й брехати хлопець не любив. Тому він тільки сказав герцогові, що в нього тепер немає ні батька, ні матері і що його навчила куховарити одна стара. Герцог нічого не розпитував і хіба що довго потішався над дивним виглядом карлика. Нарешті сказав йому:

– Хай і так, залишайся в мене. Я призначу тобі в рік платню в п’ятдесят дукатів, дам один вихідний костюм і, крім того, дві пари штанів. За це ти щодня сам готуватимеш мені сніданок, спостерігатимеш за тим, як варять обід, і взагалі наглядатимеш за моєю кухнею. До того ж усім, хто в мене служить, я даю прізвиська. Тебе я назву Карлик Ніс, і ти отримаєш звання помічника начальника кухні.