Карлик Ніс (закінчення)

Карлик Ніс доземно вклонився герцогові, поцілував йому ноги і пообіцяв, що не зрадить своєму доброчинцеві ніколи. Коли герцог відпустив його, Якоб радісний повернувся на кухню. Тепер нарешті хлопець міг не турбуватися про свою долю і не думати про те, що станеться з ним завтра.

Він вирішив гарненько віддячити своєму господареві, і не тільки сам правитель країни, а й усі його придворні не могли нахвалитися маленьким кухарем. Відтоді як Карлик Ніс поселився в палаці, герцог став зовсім іншою людиною. Раніше він полюбляв жбурнути в кухарів тарілку чи склянку, коли йому не сподобалася їхня страва, а одного разу так розсердився, що пожбурив у самого начальника кухні погано просмажену телячу ногу. Нога втрапила бідоласі в лоб, і він після цього три дні пролежав у ліжку. Всі кухарі тремтіли від страху, коли готували страви.

Та з появою Карлика Носа все змінилося. Герцог тепер їв не три рази на день, як раніше, а п’ять разів і лише хвалив кухарський талант коротуна. Усе здавалося йому дуже смачним, отож він день у день гладшав. Вельможа частенько запрошував карлика до свого столу разом з начальником кухні і наказував їм покуштувати страви, які вони приготували.

Жителі міста дивом дивувалися з цього чудового карлика.

Щодня біля дверей палацової кухні юрмилася сила-силенна народу – всі просили і благали головного кухаря, щоб він дозволив бодай одним оком подивитися на те, як карлик готує страви. А міські багачі прагнули отримати в герцога дозвіл посилати на кухню своїх кухарів, щоб ті вчились у карлика куховарити. Це давало Якобові чималу копійку – за кожного учня йому платили в день по пів дуката, – проте він віддавав усі гроші іншим кухарям, щоб ті йому не заздрили.

Так Якоб прожив у палаці два роки. Він був би, мабуть, навіть задоволений своєю долею, якби не згадував так часто про батька і матір, які не впізнали його і прогнали. Тільки це його і засмучувало.

І ось одного разу з ним трапилося таке.

Карлик Ніс дуже прискіпливо і майстерно купував запаси. Він завжди сам ходив на базар і вибирав для герцогського столу гусаків, качок, зелень та овочі. Якось уранці він пішов на базар по гусей і довго не міг знайти достатньо жирних птахів. Він кілька разів пройшовся по базару, вибираючи найкращого гусака. Тепер уже ніхто не сміявся над карликом. Усі низько йому кланялись і шанобливо поступалися дорогою. Кожна крамарка була б щаслива, якби коротун купив у неї гусака.

Ходячи між рядами, Якоб раптом помітив у кінці базару, осторонь від інших торговок, одну жінку, яку досі не бачив. Вона так само продавала гусаків, але не розхвалювала свій товар, як інші, а сиділа мовчки. Якоб підійшов до неї і оглянув її гусаків. Вони були якраз такі, як хотів хлопець. Якоб купив трьох птахів разом з кліткою – двох гусаків і одну гуску, – поставив клітку на плече і подався назад у палац. І раптом він помітив, що два птахи гелгочуть і лопотять крилами, як належиться хорошим гусакам, а третя – гуска – сидить тихо і навіть, здається, ніби зітхає.

«Ця гуска хвора, – подумав Якоб. – Щойно прийду до палацу, зараз же накажу її зарізати, поки не здохла».

І раптом птах, ніби вгадуючи його думки, мовив:

  • Візьмеш ножа –
  • На дзьоб вважай.
  • Заріжеш мене,
  • І смерть не мине!..

Якоб сахнувся від клітки.

– Оце чудасія! – закричав він. – То ви, виявляється, розмовляєте, пані гуско! Ніколи б не подумав! Не бійтеся, такого дивовижного птаха я не уб’ю. Готовий сперечатися, що ви не завжди ходили в гусячому пір’ї. Бо ж і я сам колись був маленькою білочкою.

– Твоя правда, – відказала гуска. – Я і справді не народилася птахом. Ніхто не думав, що Мімі, дочка великого Веттербока, зложить кості в кухні герцога.

– Не переймайтеся цим, дорога Мімі! – вигукнув Якоб. – Хіба я не чесна людина і не головний кухар його світлості? Обіцяю, що вас ніхто й пальцем не зачепить! Ви житимете в прекрасній клітці в мене в кімнаті, а я вас годуватиму і розмовлятиму з вами. А іншим кухарям скажу, що вигодовую гусака особливими травами для самого герцога. А щонайбільше за місяць я придумаю спосіб випустити вас на волю.

Мімі зі сльозами на очах подякувала карликові, і Якоб зробив усе, як і обіцяв. Він сказав на кухні, що вигодовуватиме гуску в особливий спосіб, якого ніхто не знає, і поставив її клітку в себе в кімнаті. Мімі отримувала не гусячу їжу, а печиво, цукерки й усілякі ласощі, і щойно в Якоба випадала вільна хвилинка, хлопець одразу ж заходив до неї погомоніти.

Мімі розповіла Якобу, що її перетворила на гуску і занесла в це місто одна стара чаклунка, з якою колись посварився її батько, знаменитий чаклун Веттербок, який живе на далекому острові на Балтиці. Карлик і собі розповів Мімі свою історію, і Мімі сказала:

– Я трохи тямлю в чарах – мій батько передав мені якісь зі своїх чаклунських талантів. Я гадаю, що стара зачарувала тебе чарівною травичкою, яку вона поклала в суп, коли ти приніс їй додому капусту. Якщо ти знайдеш цю травичку і понюхаєш її, ти, можливо, знову станеш таким самим, як усі люди.

Звісно, це не надто розрадило карлика: як же він міг знайти цю травичку? А проте, у нього зажевріла маленька надія.

За кілька днів після цього до герцога приїхав погостювати один князь – його сусід і друг. Герцог негайно ж покликав до себе карлика і сказав йому:

– Тепер настав час показати, чи вірно ти мені служиш і чи добре знаєш своє мистецтво. Цей князь, який завітав до мене на гостину, любить добре поїсти й розуміється на куховарстві. Дивися ж, готуй нам такі страви, щоб князь щодня дивувався. І не здумай, поки князь у мене в гостях, двічі подати до столу одну страву. Інакше не чекай від мене пощади. Бери в мого скарбника все, що тобі знадобиться, подавай нам хоч золото в салі, тільки б не зганьбитися перед князем.

– Не турбуйтеся, ваша милосте, – відповів Якоб, низько кланяючись. – Я вже зумію догодити вашому ласунові-князеві.

І Карлик Ніс натхненно взявся до роботи. Цілий день він стояв біля розпаленої плити й безупинно віддавав накази своїм писклявим голоском. Юрба кухарів і кухарчуків металася, ловлячи кожне його слово. Якоб не жалів ні себе, ні інших, щоб догодити хазяїнові.

Уже два тижні гостював князь у герцога. Вони їли щонайменше п’ять разів на день, і герцог був у захваті. Він бачив, що його гостеві подобаються страви карлика. На п’ятнадцятий день герцог покликав Якоба в їдальню, показав його князеві й запитав, чи задоволений князь мистецтвом його кухаря.

– Готуєш ти чудово, – сказав князь коротунові, – і розумієш, що значить добре їсти. За весь час, поки я тут, ти жодної страви не подав на стіл двічі, і все було дуже смачно. Але скажи мені, чому ти досі не почастував нас пирогом королеви? Це найсмачніший пиріг на світі.

У карлика аж у серці похололо: він ніколи не чув про такий пиріг. Але він не подав виду, що збентежений, і відповів:

– О пане, я сподівався, що ви ще довго пробудете в нас, і хотів почастувати вас пирогом королеви на прощання. Бо ж це – король усіх пирогів, як ви самі добре знаєте.

– Ах, он воно що! – сказав герцог і засміявся. – Ти ж і мене жодного разу не почастував пирогом королеви. Напевно, ти спечеш його в день моєї смерті, щоб востаннє побалувати мене. Але придумай на цей випадок іншу страву! І хай завтра на столі буде пиріг королеви! Чуєш?

– Слухаюся, пане герцог, – відповів Якоб і пішов, збентежений і засмучений.

Ось коли настав день його ганьби! Звідки йому знати, як печуть цей пиріг?

Він пішов до своєї кімнати, обливаючись гіркими слізьми. Гуска Мімі побачила це зі своєї клітки і пожаліла його.

– Чого ти плачеш, Якобе? – запитала вона і, коли Якоб розповів їй про пиріг королеви, сказала: – Витри сльози й не сумуй. Цей пиріг часто подавали в нас удома, і я, здається, пам’ятаю, як його треба пекти. Візьми стільки-то борошна й поклади ще ось таку приправу – от пиріг і готовий. А якщо в ньому чогось забракне – невелика біда. Герцог із князем однаково не помітять. Смак у них не надто вибагливий.

Карлик Ніс підстрибнув на радощах і відразу ж почав пекти пиріг. Спочатку він зробив маленький пиріжок і дав його спробувати начальникові кухні. Тому здалося, що вийшло дуже смачно. Тоді Якоб випік великий пиріг і просто з печі послав його до столу. А сам одягнув свій вихідний костюм і пішов до їдальні дивитися, чи сподобається цей новий пиріг герцогові з князем.

Коли він входив, маршалок[1] якраз відрізував великий шматок пирога, на срібній лопатці подав його князеві, а потім інший такий само – герцогові. Герцог відкусив відразу пів шматка, прожував пиріг, проковтнув його і з задоволеним виглядом відкинувся на спинку стільця.

– Ах, як смачно! – вигукнув він. – Недаремно цей пиріг називають королем усіх пирогів. А вже ж і мій карлик – король усіх кухарів. Чи не так, князю?

Князь обережно відкусив крихітний шматочок, гарненько прожував його, розтер язиком, тоді, осміхнувсь поблажливо і відсунувши тарілку, загадково мовив:

– Страва нівроку! Але далеко їй до пирога королеви. Я так і думав!

Герцог почервонів з досади і спохмурнів:

– Поганий карлик! – закричав він. – Як ти смів так зганьбити свого пана? За таке куховаріння тобі слід було б відрубати велику голову!

– Пане! – закричав Якоб, падаючи на коліна. – Я випік цей пиріг, як вимагало того кухарське мистецтво. У ньому є все, що треба.

– Брешеш, негіднику! – крикнув герцог і копнув карлика ногою. – Мій гість не став би марно нарікати на те, що в пирозі чогось не вистачає. Я тебе самого накажу розмолоти і запекти в пиріг, виродку ти такий!

– Згляньтеся на мене! – заскиглив, мов кривий цуцик, коротун, хапаючи князя за вилоги його плаття. – Не дайте мені померти через жменьку борошна і м’яса! Скажіть, чого бракує цьому пирогу, чим він вам так не сподобався?

– Це мало що тобі дасть, мій милий Ніс, – відповів князь зі сміхом. – Я вже вчора подумав, що тобі не випекти цього пирога так, як його пече мій кухар. Йому бракує однієї травички, яку у вас ніхто не знає. Вона називається чхай-на-здоров’я. Без цієї травички в пирога королеви не той смак, і твоєму панові ніколи не доведеться скуштувати його таким, яким його роблять у мене.

– Ні, я його скуштую, і дуже скоро! – закричав герцог. – Присягаюся моєю герцогською честю, або ви завтра побачите на столі такий пиріг, або голова цього негідника стирчатиме на воротах мого палацу. Пішов геть, собако! Даю тобі добу, щоб урятувати своє життя.

Бідолашний карлик, обливаючись гіркими слізьми, пішов до себе в кімнату і поскаржився гусці на своє горе. Тепер йому вже не уникнути смерті! Адже він ніколи й не чув про траву, яка називається чхай-на-здоров’я.

– Якщо про це йдеться, – сказала Мімі, – то я можу тобі допомогти. Мій батько навчив мене, де яка трава. Якби це було тижнів два тому, тобі, можливо, й справді загрожувала б смерть, але, на щастя, тепер молодик, а в цей час якраз і квітне та трава. Є де-небудь біля палацу старі каштани?

– Так! Так! – радісно вигукнув карлик. – У саду, зовсім близько звідси, росте кілька каштанів. Але навіщо вони тобі?

– Ця трава, – відповіла Мімі, – росте тільки під старими каштанами. Тож не гаятимемо часу і підемо зараз же її шукати. Візьми мене на руки і винеси з палацу.

Карлик узяв Мімі на руки, підійшов до палацових воріт і хотів вийти. Проте сторож перегородив йому дорогу.

– Ні, мій милий Носе, – зауважив він, – мені суворо заборонено випускати тебе з палацу.

– Невже мені і в саду не можна погуляти? – запитав карлик. – Будь ласка, пошли кого-небудь до доглядача і запитай, чи можна мені ходити по саду і збирати траву.

Сторож послав запитати доглядача, і доглядач дозволив: сад-бо був обнесений високою стіною, і про втечу з нього годі було й думати.

Вийшовши в сад, карлик обережно поставив Мімі на землю, і вона, шкандибаючи, побігла до каштанів, які росли на березі озера. Якоб, зажурившись, ішов за нею.

«Якщо Мімі не знайде тієї травички, – думав він, – я втоплюся в озері. Це все-таки краще, ніж дати відрубати собі голову».

Тим часом Мімі побувала під кожним каштаном, перевернула дзьобом кожну билинку, але все даремно – травички чхай-на-здоров’я ніде не було видно. Гуска від горя навіть заплакала. Вечоріло, спускалася темрява, і було чимраз важче розрізняти трави. Випадком карлик поглянув на інший берег озера і радісно закричав:

– Глянь-но, Мімі, бачиш – онде, на тому боці ще один великий старий каштан! Підімо туди і пошукаймо, можливо, під ним росте моє щастя.

Гуска важко залопотіла крилами й полетіла, а карлик чимдуж рвонув за нею на своїх маленьких ніжках. Перейшовши через міст, він підійшов до каштана. Каштан був густий і крислатий, під ним у сутінках майже нічого не було видно. І раптом Мімі замахала крилами і навіть підскочила від радості. Вона швидко пірнула дзьобом у траву, зірвала якусь квітку і сказала, обережно подаючи її Якобу:

– Ось вона, трава чхай-на-здоров’я. Тут її росте видимо-невидимо, так що тобі надовго вистачить.

Карлик узяв квітку в руку і замислено подивився на неї. Її аромат був сильний і приємний, і Якобу чомусь згадалося, як він стояв у старої в коморі, добираючи трави, щоб начинити ними курку, і знайшов таку саму квітку – із зеленуватою стеблинкою і яскраво-червоною голівкою, прикрашеною жовтою облямівкою.

І раптом Якоб аж затремтів од хвилювання.

– Знаєш, Мімі, – вигукнув він, – здається, це та сама квітка, яка перетворила мене з білки на карлика! Спробую-но її понюхати.

– Почекай хвильку, – сказала Мімі. – Візьми з собою пучок цієї трави, і повернемося до тебе в кімнату. Збери свої гроші і все, що ти нажив, поки служив у герцога, а потім ми перевіримо силу цієї чудової травички.

Якоб послухався Мімі, хоча серце в нього лунко стукотіло від нетерпіння. Він хутко прибіг до себе в кімнату. Зав’язавши у вузлик сотню дукатів і кілька костюмів, він застромив свого довгого носа в квіти і понюхав їх. Аж раптом його суглоби затріщали, шия витягнулася, голова відразу піднялася з плечей, ніс поступово зменшився, а ноги видовжилися, спина і груди вирівнялись, і він став таким само, як усі люди. Мімі збентежено дивилася на Якоба.

– Який ти стрункий, який ти гарний! – вигукнула вона. – Ти тепер зовсім не схожий на потворного карлика!

Якоб дуже зрадів. Він плескав у долоні і дякував небу. Йому схотілося зараз же бігти до батьків і впасти в їхні обійми, проте він пам’ятав про свою рятівницю.

– Якби не ти, дорога Мімі, я на все життя залишився б карликом і, можливо, помер би під сокирою ката, – сказав він, ніжно погладжуючи гуску по спині й крилах. – Я маю тобі віддячити. Я відвезу тебе до твого батька, і він звільнить тебе від чар. Бо він розумніший за всіх чаклунів.

Мімі залилася слізьми від радості, а Якоб узяв її на руки й пригорнув до грудей. Він непомітно вийшов з палацу – ніхто не впізнав його – і вирушив з Мімі до моря, на острів Готланд, де жив її батько, чарівник Веттербок.

Довго вони мандрували й нарешті дісталися цього острова. Веттербок одразу ж зняв чари з Мімі і дав Якобові багато грошей та подарунків. Якоб негайно повернувся у своє рідне місто. Батько й мати з радістю зустріли його – він-бо став такий гарний і привіз стільки грошей! На ті гроші купив хлопець собі крамницю і зажив, як сир у маслі.

Тим часом щойно Якоб зник з палацу, зчинився великий переполох.

Уранці наступного дня герцог вирішив виконати свою погрозу й відрубати карликові голову, коли той не знайшов трави, про яку говорив князь. Але за Якобом і слід захолов.

Тоді князь сказав, що герцог навмисно сховав карлика, щоб не втратити свого кращого кухаря, і назвав його ошуканцем. Герцог обурився й оголосив князеві війну. Після багатьох битв вони нарешті помирились, і князь, аби відсвяткувати мир, наказав своєму кухареві спекти справжній пиріг королеви. Цей мир між ними так і назвали – «Тістечковий мир».


[1] Маршалок – керуючий королівським двором.