Чи повинні любити?

Попередня історія про Чжао та його батька, напевно, мало кого залишить байдужим і викличе масу емоцій. Дехто з батьків, навіть мимоволі скаже: «От би так зі мною на схилі літ поводилися діти». Цікаво, ви хотіли в старості бути прикутими до інвалідного візка? Отож, думайте, що кажете і бійтеся потаємних бажань – вони деколи виконуються…

Але, попри емоції, ми не повинні оминути стороною вкрай важливе питання, що піднімається цією історією: чи повинні діти дбати про своїх батьків?

– Що за безглузде запитання? – обуриться хтось, – Як таке взагалі можна питати?

Згодні з цим обуренням, питання дійсно безглузде, а точніше, сама побудова цього запитання. Вчитайтеся: чи повинні діти дбати про своїх батьків?

Головне – що має бути в стосунках між батьками і дітьми – це любов. А де фрази: «ти маєш…», «ти повинен…» – там примус, а де примус – там немає любові.

Чому Чжао піклується про свого батька? Бо батько піклувався про нього в дитинстві і показав приклад любові. При цьому варто зазначити, що Чжао саме любить батька, не любив – залишив турботу про нього матері.

Ще варто зазначити, що слову «любов» придають такий багатозначний сенс, що можна дивуватися, що люди ще не забули його первинне значення – прагнення принести користь, зробити щось добре людям, які знаходяться поруч з тобою (не тільки близьким, але і ближнім). Любов – це всеохоплююче почуття, так би мовити «стан душі». Не можна одних любити, а других – ненавидіти: це не любов. Не можна дбати про власних дітей з думкою про те, що вони дбатимуть про тебе в старості – це егоїзм, але вже точно не любов. Людина, у серці якої панує любов, допомагає близьким, ближнім просто через те, що не може діяти інакше, навіть своїм ворогам вона не бажає зла, а це немало в нашому ворожому світі.

Саме такий приклад – фактично єдиний дієвий спосіб навчити дітей любити світ, хоча, звісно, не факт, що стовідсотковий… Але любов, як і все життя – ризик, а не ризикує лише той, хто не любить, але таке життя зветься пеклом.

Ну, а наприкінці, хотіли поділитися думками однієї людини, які, сподіваємося, розставлять у питанні «чи повинні діти?» усі крапки над і.

З повагою, редакція сайту

Чи повинні…

“Вибач, мамо, я нічим не можу тобі зараз допомогти. Те, що я повинна тобі, я віддам своїм дітям. Тобі я готова дати вдячність, повагу, необхідну турботу у випадку, якщо це потрібно. І все. Більше нічим не можу допомогти. Навіть якщо дуже захочу”.

Це єдине, що може доросла дитина відповісти своїм батькам, які вимагають повернення боргу. Звичайно, вона може спробувати, кинути на це всі сили, усе життя, відмовляючись від свого майбутнього, вкладаючи не у своїх дітей, а в батьків. Тільки задоволення в жодної із сторін від цього не буде.

Ми не повинні нічого своїм батькам безпосередньо. Ми повинні все це своїм дітям. От він – наш обов’язок. Стати батьками і передати все це далі. Віддати всю силу роду вперед, нічого не залишаючи позаду. Так само і наші діти нічого не повинні нам. Вони навіть не повинні жити так, як ми хочемо, і бути щасливими так, як ми це вважаємо.

І діти нічого нам не повинні. І ми не повинні своїм батькам. Тільки повага і вдячність. І передача найціннішого далі. Дати своїм дітям не менше, ніж отримали самі. А краще – дати навіть більше, особливо любові, прийняття і ніжності.