Коли дитина постійно смокче якийсь предмет, скажімо, клаптик тканини, власний палець або ріжок ковдри, то причина може критися в недостатньому контакті з батьками. Часом, однак, це е наслідок підвищеної збудливості та вразливості малюка.
Просто не уявляю, що би я робив без мого улюбленого шматяного клаптика.
Або пальчика.
Я мушу щось смоктати, а моїй мамі це не подобається.
Вона кудись ховає мою шматку – і я заходжуся ридма.
Але мого великого пальця мама не може від мене заховати.
Врешті я знову отримую полотняний клапоть, бо мама, певно, боїться, що я геть зісмокчу свій палець.
Мого ведмедика, мого Ганібала, теж уже не дозволяють мені брати до ліжечка, бо я увесь час пхаю до рота його вуха.
Але тоді я зчиняю крик і довго не можу заснути. Й урешті-решт Ганібала мені повертають.
Майже завжди це чинить тато.
– Та нехай собі дитина поцмокає, – каже він. – О Боже, та ж усі ми в його віці щось смоктали. Наполеон, Колумб, Робін Гуд, Нерон, Шекспір, Ґрета Ґарбо… Можу побитися об заклад, що кожен із них полюбляв щось смоктати. А коли вже вони мали свої клаптики, то й у цьому домі можна дозволити дитині засинати з її улюбленою шматкою в устах!
Отак сказав мій тато.
Мій тато – добрий і мудрий чоловік. Він завжди мене підтримує.
І тоді мені повернули мій клапоть.
– Добре вже, Бонапарте, – здається мама й кидає ту шматку татові на коліна.